26.04.2019 – П’ятниця
«Молодь України»

Євген Лупаков: «Увесь склад Чорноморського флоту був готовий присягнути на вірність Україні»

08.04.2019
Євген Лупаков: «Увесь склад Чорноморського флоту був готовий присягнути на вірність Україні»

Із народним депутатом другого скликання, Почесним головою Спілки офіцерів України, капітаном першого рангу Євгеном Лупаковим ми зустрілися в переддень підготовки до чергової акції СОУ, присвяченої героям боротьби за Україну сторічної давнини. Євген Олександрович обговорював з колегами останні деталі подорожі групи ліцеїстів, курсантів, ветеранів ЗСУ, вчених на місце буремних подій. Зокрема, в район Мотронівського монастиря на Черкащині, де в квітні 1919 року холодноярівські отамани брати Чучупаки підняли повстання проти московських зайд.

— Чи багато в діяльності Спілки офіцерів України заходів, спрямованих саме на патріотичне виховання молоді?

— Навіть побіжний погляд на сайт СОУ, мою сторінку у Фейсбуці засвідчать читачам вашої молодіжної та родинної газети, що військово-патріотичне виховання молодого покоління є стрижневим у нашій діяльності. Наприклад, лише останнім часом ми провели до десятка таких акцій. Зокрема, разом із вихованцями ліцею імені Івана Богуна, курсантами військового Інституту Національного університету імені Т. Г. Шевченка, іншими категоріями молоді урочисто вшанували героїв Крут. Також були заходи, присвячені 100-річчю історичного бою на Трубежі, де місцеві козаки Борисполя, Процева, Іванкова, інших сіл фактично повторили подвиг звитяжців Крут, на дві доби затримавши наступ більшовиків на Київ. Вороньківській сотні під проводом отамана Івана Черпака, що здійснила цей подвиг, ще вісім років тому ініціатори урочистостей спорудили Курган Слави. Разом з іншими громадськими організаціями на столичному Андріївському узвозі, 15 провели акцію щодо скверу Андрія Первозваного, а в Київському Державному навчальному закладі «Київський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою», курсанти якого беруть участь у наших заходах, вшанували найкращих спортсменок Києва, які займаються гирьовим спортом.

— Такі заходи потребують певних матеріальних затрат, отож, мабуть, влада чимось сприяла їхній організації та проведенню?

— Аж ніяк. Ось уже скільки часу намагаюся долучити чиновників різних рівнів до важливих, із позиції історичного та військово-патріотичного виховання молодого покоління, заходів, але цього нам не вдається. Хоча одного разу таки спромоглися до наших акцій долучити голову Вороньківської сільради, директора школи та кількох інших людей. А роботи — чимало, наприклад, знайшли наші пошуковці могилу отамана Черпака, отож облаштовували її за громадські кошти. Вдячні панові Швагруну, котрий особисто виготовив величний металевий хрест на могилу Черпака, профінансував більшість таких пам’ятників, зокрема — мармуровий на станції Баришівка. Тут маємо ще один курйоз: місцева влада постановила відзначати урочистості — тільки у будні, бо, бачте, чиновники у вихідні та свята мають законні підстави лише відпочивати. А про матеріальну допомогу взагалі тяжко говорити, особливо — на тлі таких фактів, як доставка нами двох тетраподів — це 25-тонні бетонні конструкції, своєрідні «їжаки» на трьох ніжках-опорах, які треба буде встановити в Крутах і Трубежі. Це — подарунок із Маріуполя, який було передано сюди під надто зрозумілим у нинішній ситуації гаслом: «Від захисників Маріуполя — захисникам Трубежа». Однак і тут були труднощі: на місці згаданих боїв нині — заболочена місцевість, отож залишили тетрапод за 500 метрів від майбутнього Меморіалу, який теж, як бачимо, будуємо за кошти патріотів-спонсорів під керівництвом автора проекту Меморіального комплексу Героям Трубежа на місці бою, автора і будівничого Меморіального комплексу «Пам’яті ге­роїв Крут» (робоча назва — «Розірвані мости»), народного художника України Анатолія Гайдамака, який, в 2018 р. побувавши на самому місці бою на р. Трубіж, глибоко перейнявся цією ідеєю. Адже героїчні козаки вже тоді, ще задовго до проголошення Миколою Хвильовим знаменитого гасла: «Геть від Москви!», символічно показали необхідність рвати мости з диким сусідом-окупантом зі сходу. Тепер треба чекати спекотного літа, щоб ґрунт добре підсохнув і можна було цю громаду-тетрапод доставити вже до місця майбутнього Меморіалу.

— Певне, Ваша нинішня діяльність із виховання юнаків та дівчат ґрунтується на певному педагогічному досвіді, коли трудову діяльність починали з посади вчителя у сільській глибинці?

— Не зовсім так, бо та сторінка життя була скоріше випадковістю в моїй біографії, ніж усвідомленим вибором. Коли по закінченні столичної спеціалізованої школи-інтернату при Київському держуніверситеті імені Т. Г. Шевченка здобув фах математика-програміста й за курйозними обставинами не потрапив до вишу, то на рідній Миколаївщині попрохав у райвно направити мене в найвіддаленіше село вчителем.

Кульмінацією початку моєї педагогічної діяльності досі вважаю урок хімії в десятому класі, під час якого почав викликати один за одним школярів і запитувати про домашнє завдання — закон Бутлерова. Це — основа органічної хімії, за якою атоми поєднуються не хаотично, а в певній послідовності. Але ніхто ці елементарні речі не міг пояснити. Нарешті одна симпатична дівчина підняла руку, тож я з надією подумав, що бодай вона підготувалася до уроку. Але почув: «Євгене Олександровичу! Навіщо нам отой закон Бутлерова? Давайте краще поговоримо про кохання…». На тому я фактично й перестав сіяти розумне, добре й вічне в цій школі.

Коли знову завітав до райвно, то там уже знали про оте кохання, й з розумінням поставилися до моїх труднощів. Мені пішли назустріч і знайшли місце вчителя фізики та математики в Новоандріївській восьмирічній школі, куди я прибув лише 1 жовтня, а до цього часу ці предмети там не викладалися… Але власний педагогічний досвід і там тривав не більше року, хоча й був насичений різними епізодами. Мені дали навантаження, що майже вдвічі перевищувало вчительську ставку. Я викладав математику, фізику, креслення в п’ятому, шостому, сьомому і восьмому класах. На перервах лише встигав забігти в учительську й поміняти один класний журнал на інший, і знову — на черговий урок з іншого предмету. Відтак настала черга райвійськкомату, бо саме того року ввели другий призов на рік, а до того лише раз на дванадцять місяців забирали до війська. Це ставило під загрозу зриву взагалі викладання вищевказаних предметів в цій школі. Але райвійськком зглянувся й порадив написати рапорт, що нібито я хочу вступити до військового училища. Я так і зробив, і вступив на І-й факультет Вищого військово-морського училища радіоелектроніки імені Попова, по закінченні якого розпочав службу на підводних човнах ЧФ.

— Зрозуміло, що й буремні події початку 1990-х в акваторії Чорного моря позначилися на Вашій життєвій біографії?

— Ще й як! Згадаю, найперше, події так званого ГКЧП, саме на перший день якого було призначено вихід підводних човнів 14 дивізії, якою я керував через хворобу чинного командира, на військові навчання. Пригадуєте історію з нібито блокування Михайла Горбачова на його дачі у Форосі? Саме повз неї і йшли субмарини у визначені їм учбові райони бойових дій із Балаклави, Севастополя на очах генсека, котрий, схоже, й вирішив, що це його ГКЧПісти блокують з моря підводними човнами. А ми отримали розпорядження про відміну навчань, отож повернули підводні човни назад у Балаклаву, Севастополь і знову вони пройшли повз нажаханого ініціатора перебудови. Як тут не повірити у різні змови?

— Однак, розумію, не самопочуття Горбачова Вас тоді хвилювало, а доля Чорноморського флоту: бути йому українським чи ні?

— Так. Це було найголовнішою турботою всіх патріотично налаштованих офіцерів і моряків флоту. І скажу, що й тут було чимало надзвичайно драматичного. І навіть незрозумілого. Адже майже одразу після проголошення Незалежності нашої держави 24 серпня 1991 року весь, наголошую — весь! склад Чорноморського флоту був готовий присягнути на вірність Україні. Навіть більше, коли в Києві Леонід Кравчук 3 січня 1992 р. зібрав у себе всіх командуючих округами в Україні, туди полетів і очільник ЧФ адмірал Касатонов, котрий був категорично налаштований перейти разом з усім складом флоту на бік України. Перед тим він навіть видав розпорядження про вихід ЧФ із підпорядкування Москві й перехід у підпорядкування Києва та підготовку до прийому присяги на 21 січня. Але його впродовж семи днів перебування у столиці України так ніхто й не прийняв і не поговорив з ним!

— Невже?!

— Саме так. Тоді він вилетів до Москви і, мабуть, впав там на коліна та попросив пощади. І почув лише один наказ: «Терор!». І з поверненням адмірала Касатонова до Севастополя справді почався тотальний терор проти патріотично налаштованих моряків, мічманів і офіцерів, серед яких, до речі, переважали, на жаль, не українці, бо служили українці на півночі та на ТОФ (екстериторіальний принцип комплектування ЗС СРСР). Але український центр у Києві не зумів (чи не захотів) їх захистити. А їм не хотілося залишати курортний Крим із затишними квартирами й переміщатися в якийсь Сєвєроморськ чи на Далекий Схід. Але й в обстановці суцільних погроз і навіть переслідувань ми зуміли в той час привести до присяги чимало моряків і офіцерів. Пригадую, на кращому кораблі ЧФ підводному човні «Б-871-«Варшав’янка», де ми зібралися, щоб присягнути українському народу, два моряки неукраїнці, які чомусь вирішили, що і їх приведуть до української присяги та з переляку перекрили вентиляцію акумуляторної батареї в повітря, але не врахували, що в субмарини є два варіанти вентиляції — в надводному й підводному положенні. Отож по моїй команді обидва офіцери, до речі, теж не українці, один — єврей, другий — росіянин, але виявили бажання служити українському народу і присягнути йому в цьому, перевели вентиляцію АБ у відсіки. Так ми прийняли, хоча й не у всіх, присягу, а я зумів винести з човна важливі документи. Окремої розповіді заслуговує історія, як ми зайняли й утримували військове містечко поблизу клубу моряків у Севастополі й організували там штаб — Орггрупу по підпорядкуванню ЧФ Україні. В Ізмаїлі в такій ситуації, коли треба було підпорядкувати військовий склад зброї, озброєння й техніки, сталася навіть смішна історія, що стосується морської термінології. Якоїсь миті, ввійшовши на основну територію складу разом з представником Президента України в Ізмаїлі (були тоді такі посади), на питання військовослужбовцю цього складу, який уже присягнув українському народу, прапорщику: «Що робити далі?», я сказав: «Вирубай телефонний зв’язок!» Коли ж операція була успішно завершена і потрібно було доповісти в Севастополь, а телефон не працював, знову даю йому наказ: «Вруби телефонний зв’язок». А він у відповідь: «Як врубити? Не можу — я ж кабеля (а це стожильний телефонний кабель, що з’єднував Ізмаїл з Севастополем та іншими військовими частинами Одещини) сокирою перерубав». На морському сленгу «вирубай» означає — просто «вимикай».

— А що то за історія із забороною Вам носити морську форму?

— Певне, за нашу ось таку активність у Касатонова та в інших шовіністично налаштованих адміралів і з’явилося бажання нейтралізувати масове бажання чорноморців перейти на бік України. Тому й був виданий наказ міністра оборони СНД про моє звільнення у відставку із забороною носити морську форму. Хоча я вже на той час був зарахований до лав Збройних Сил України. Але це була така собі примітивна й підла помста, бо така практика вживається винятково до військовослужбовців, які допустили кримінальні правопорушення.

— Не досить озвучені й перипетії створення українських Військово-Морських Сил, зокрема — в контексті ІІІ з’їзду Спілки офіцерів України.

— СОУ була створена в квітні і зареєстрована в Мін’юсті України в жовтні 1991 року, що давало право створювати регіональні осередки в усій державі. Ми в Криму прагнули створити такий на ЧФ. Касатонов із підлеглими заявив, що СОУ — націоналістична організація, що прагне створити Збройні Сили на націоналістичній основі та є прототипом бандерівської УПА. Тому ми існували в підпіллі, до Києва на ІІІ з’їзд СОУ ми також добиралися напівлегальним способом. Але саме квітень 1992 року став фактично часом відродження українських Військово-Морських Сил. Чималу допомогу нашій делегації надав Степан Хмара, котрий сприяв нашій зустрічі із першим заступником голови Верховної Ради Василем Васильовичем Дурдинцем, котрого з тієї пори українські моряки вважають хрещеним батьком ВМСУ. Саме він запросив на цю зустріч першого Міністра оборони Незалежної України Костянтина Морозова. На цій зустрічі наша делегація вимагала від української влади негайного підпорядкування всього ЧФ Україні, бо ще в Севастополі ми дізналися, що Єльцин планує 6 квітня видати указ про повне підпорядкування всього ЧФ Росії. Ми ж вимагали від керівництва держави, щоб воно зіграло на випередження.. Але минуло третє квітня, четверте, п’яте… Шостого квітня Борис Єльцин таки видає свій указ, і лише після цього з Києва прийшло повідомлення, що Президент України ще п’ятого квітня видав Указ про підпорядкування Чорноморського флоту Україні. Після чого почалися реальні дії Київської влади по відродженню українського військового флоту, пошуки місця дислокації його штабу, інші конкретні етапи становлення наших Військово-Морських Сил.

Ми і тоді перемогли, бо першими заявили про своє право на ЧФ, і не наша вина, що влада в Києві в черговий раз фактично нас зрадила…

Розмову вів Юрій БРЯЗГУНОВ