24.05.2019 – П’ятниця
«Молодь України»

Володимир Стретович: «Обирайте орієнтири й ніколи не опускайте руки»

17.05.2019
Володимир Стретович: «Обирайте орієнтири й ніколи не опускайте руки»

Народний депутат України чотирьох скликань Володимир Стретович у нинішній непогамовний час фактично не має зайвої вільної хвилини через викладацьку роботу у студентських аудиторіях, участь у громадських організаціях, інших структурах. І до редакції завітав прямо з телевізійної студії, де мав поділитися своїми думками вченого, досвідом багаторічного парламентаря й державного діяча.

Але не все вийшло, як планувалося, — сказав на початку розмови Володимир Миколайович, — бо спілкуванню з вашими колегами перешкодив Генеральний прокурор, який зайняв ефірний час телеканалу.

— Певне, надважливе щось мав повідомити, коли отак знічев’я відбулася пряма трансляція?

Складно сказати, якщо весь час було присвячено народному депутату Сергію Лещенку, тоді як в країні є й набагато важливіші справи та проблеми. Чи відомо, наприклад, що в Прикарпатті повінь у кільканадцять разів перевищила норму, а в Калуському районі вода досягла порогів людських осель? У деяких регіонах країни бушують лісові пожежі, а в столиці обговорюють: «Лещенко — такий, Лещенко — сякий».

— Водночас і на Печерських пагорбах чимало списів ламається й навколо, здавалося б, звичайного процедурного питання щодо призначення дати інавгурації щойно обраного президента. Яка Ваша думка про це?

Іще древні казали: «Якщо не знаєш, як вчинити, дій по закону». Отож і в нашій нинішній ситуації слід робити, що прописано в законі. Відбулися вибори, Центрвиборчком оголосив переможця, тож саме в отой проміжок часу — з третього травня й до третього червня — слід призначити урочисте засідання Верховної Ради щодо приведення до присяги нового Глави держави. Просить щойно обраний президент призначити цю подію на 19 травня — нехай парламент проголосує. А чинний президент нехай переходить у свою нову роль. Але в порядку денному парламенту досі нічого з цього приводу немає. Бо на час нашої з вами розмови навіть регламентний Комітет до розгляду цього питання ще не підійшов. Відтак, схоже, будуть бігом робити все за два-три дні. Мені, наприклад, буде приємно почути, що призначено на 19-е, в день мого народження, то ж це буде гарний подарунок на іменини.

— Ми в редакції наперед Вас не поздоровляємо, і з Вашого дозволу зробимо це саме 19-го. Хоча, крім інавгурації, є й інші проблеми, з якими зіткнеться суспільство саме через цю дату. Адже чимало нардепів вважають, що Володимир Зеленський зможе тоді розпустити парламент. Одначе, за яким законом люди підуть на чергові чи позачергові вибори?

І це, на мою думку, є другою найголовнішою проблемою сьогодення. Схвалений в першому читанні законопроект має свої переваги. Адже тоді в парламент пройдуть ті, хто найбільше вклав під час виборів у скарбничку конкретної політичної сили. Навіть переможець на окрузі не матиме гарантії потрапити до сесійної зали, якщо його внесок буде меншим у загальну перемогу партії чи блоку, ніж у товариша з тієї ж політичної сили. І в цьому, на моє переконання, є своя логіка. Але досі цей законопроект не проголосований в другому читанні й у цілому. Отож, якщо будуть дострокові парламентські вибори, то електорату доведеться обирати народних депутатів за чинним законом. І тоді виходить, що ми рухаємося по колу: вперше я, як і всі народні депутати, в 1994 році обирався як мажоритарник; потім були вибори за пропорційною системою, відтак змішаною, тепер, виходить повертаємося на круги своя та йдемо знову на мажоритарні округи. Іще з бар’єром у 5% прохідного балу для політичних партій.

— Які ж Ваші пропозиції?

А чому би не зменшити отой 5-відсотковий бар’єр? Приміром, до трьох? Або ж визначити внесок кожного в перемогу таким чином: 450 місць в парламенті розділити на кількість обранців, і тоді буде видно, хто дав у загальну скарбничку 1%, а хто й більше.

— Чи не час із такими ідеями вже вп’яте готуватися до елекції?

А ми, група державних діячів, серед яких — генерал Ігор Смешко, деякі інші, так і збираємося допомогти суспільству нарешті визначитися з орієнтирами й шляхами розв’язання усіх нагальних проблем. Але чітко заявляємо: ми плануємо обиратися лише на одну каденцію! А далі — передати естафету молодому поколінню, нехай дерзають на підґрунті наших досягнень. А самі з чистою совістю — на заслужений відпочинок, відтак із вудилищами в руках й вранішньою порою до мальовничих ставків і озер.

— Однак нині про це рано говорити, бо є й інші справи. Наприклад, щойно ухвалений Закон про мову, довкола якого було стільки списів потрощено.

А чому? Бо до цього треба було прийти вже у вересні 1991 року, одразу після проголошення незалежності. Адже був добротний і виважений Закон, ухвалений ще 1989 року Верховною Радою УРСР.

— Під головуванням Валентини Шевченко?

Так. І саме в його текст треба було внести ще тоді потрібні поправки. І, вважаю, так ми б уберегли себе від нинішніх бід і проблем. Зокрема, в Криму та на Донбасі. Бо батьки там бачили б у вивченні їхніми дітками української мови власну перспективу, навіть кар’єрну. І такі настрої були навіть на Кримському півострові. Там була всього одна на той час українська школа, а заяв від батьків — в дев’ять разів більше! Отож, чи не треба було центральній владі одразу взятися за спорудження бодай іще дев’яти шкільних корпусів, аби задовольнити ту спрагу навчатися рідною мовою на півострові? Беззаперечно! Але нічого такого не було зроблено. Відтак у кримчан зник ентузіазм, і в краї почалися процеси, котрі й відлунилися 2014 року. Я достеменно вивчив ситуацію в Криму й повернувся до Києва, де мав розмову із тодішнім прем’єр-міністром. Повідомив про серйозні тенденції в краї. До того ж, саме з 2006 року, як заявив і депутат російської держдуми Костянтин Затулін, почалася підготовка до анексії Автономної Республіки Крим. Але хоча реакція прем’єра на мої слова була схвильованою, та нічого конкретного після того не було зроблено. Тому й отримали нинішню ситуацію. А в мене ж були дуже конкретні пропозиції: заселити, наприклад, степову частину Криму переселенцями із Чорнобильської зони, що значно поліпшило б демографічну ситуацію на користь України. Намагався довести до свідомості, що з Росією в питаннях освіти треба діяти на паритетних засадах: є російськомовні школи в Криму й на Донбасі, то мають бути й українські в Ханти-Мансійську, на Кубані чи на Воронежчині, де компактно проживають наші одноплеменці. Однак це був голос волаючого в пустелі.

— Невже ми приречені саме на ось таку бездіяльність і відсутність бодай інстинкту самозбереження?

Після чотирьох років роботи у Верховній Раді мав перерву, під час якої почав звертатися та стукати у двері високих кабінетів, аби запропонувати свої сили, знання та досвід на користь держави. Зокрема, прийшов на прийом до президента Національної академії наук України Бориса Євгеновича Патона. Він запитав: «А скільки вам років?». Відповів, що на той час — 40. Він був у захваті й заявив, що саме таких учених їм в НАНУ дуже потрібно. І запевнив, що мені обов’язково зателефонують від його імені й нададуть можливість докласти зусиль до розвою вітчизняної науки.

— І що?

Досі чекаю дзвінка. Ніхто жодного разу не зателефонував. І, крім оцієї спроби, я звертався ще майже до півдесятка поважних установ з пропозицією працювати. Такими ж були наслідки моїх відвідин схожих кабінетів у МВС Авакова, контрольно-ревізійної установи, деяких інших. Хоча, зізнаюся, не лише байдужість чиновників, а й їхня дріб’язкова помста також мала місце. Іноді від них чув: «А пам’ятаєш, як ти нас із трибуни Верховної Ради зачіпав?». Хоча я насправді вболівав за конкретну справу й намагався зробити якнайкраще для держави. Однак не можу нарікати, коли почав працювати у штаті тодішнього Генерального прокурора Віталія Яреми. Адже чимало могли зробити задля очищення суспільства від негативних явищ. Та сталося так, що вже за п’ять місяців чинний президент його звільнив, отож я теж змушений був залишити й свою посаду радника. Але у відчай ніколи не впадав і шукав нові точки докладання власних здібностей.

Наприклад?

Ніхто не вірить, але я, окрім того, що кандидат юридичних наук, є ще й вашим колегою.

— Справді?!

Так. На той час іще в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, крім юридичного, закінчив ще й дворічний факультет громадських професій, де люди навчалися на п’яти різних відділеннях. Я вибрав журналістику, отримав фаховий диплом і дуже вдячний за це тодішньому декану факультету журналістики Дмитру Прилюку, письменнику-фронтовику Павлу Автомонову, іншим талановитим викладачам, які дали мені путівку у світ журналістської професії.

А чому саме такий фах обрали, а не якийсь інший з іще чотирьох?

Мабуть, відлуння вражень дитинства. Іще підлітком із задоволенням дивився передачі тодішнього відомого міжнародного оглядача Валентина Зоріна. Настільки глибоко й фахово він аналізував події, що й мені намріялося стати журналістом-міжнародником. Але незабаром бажання змінилося: 1970 року відбувся чемпіонат світу в Мексиці, тож із захватом спостерігав за футбольними баталіями, слухав репортажі коментаторів, відтак і собі захотів стати спортивним репортером. Правда, згодом і це захоплення, як буває в такому віці, змінилося іншими вподобаннями.

— Як людина, що має справу зі студентською аудиторією, на що найперше звертаєте увагу вихованців?

Кажу їм, що вони повинні мати своє бачення власного майбутнього, самі мають окреслити свій світ і ареал проживання. Акцентую увагу на, здавалося б, очевидних моментах. Питаю, чому українці за кермом автомобіля гасають нашими дорогами із перевищенням дозволеної швидкості, а ледь переїдуть кордон із Польщею, Словаччиною чи Угорщиною зі 100 кілометрів на годину одразу переходять на 50? Бо там — чималі штрафи за порушення правил дорожнього руху. Але це — окремий приклад, а я намагаюся прищепити навички й вміння мислити масштабно, загальнодержавно, адже в нас суспільний устрій, м’яко кажучи, дещо розбалансований і не надто європейський. Це як у тому старому радянському анекдоті про сантехніка в кремлівських вбиральнях, який казав, що не окремі труби треба змінювати, а всю систему.

— А як не лише Вашим вихованцям, а й нам, дорослим, які переймаються проблемами підлітків і молоді, позбутися гнітючої безпорадності й відчуття безвиході?

А є щодо цього прекрасна притча про двох жабок, які знічев’я потрапили у глечик, наповнений молоком. Одна, як ви кажете, знітилася у своїй безнадії й склала лапки. А друга не змирилася й почала своїми кінцівочками відчайдушно гамселити в тій рідині. Молоко згусло, утворилася грудочка масла, жабка скочила на неї, відштовхнулася й опинилася на волі. Отак і нам треба бути оптимістами й збивати своє масло в повсякденному житті.

— Газета «Молодь України» не лише для юнаків та дівчат. А є ще й газетою для всієї родини. Що побажаєте всім категоріям українців у буремному горнилі сьогодення?

Своїм студентам кажу: знайдіть свій напрямок руху, не надто переймайтеся тим, що вже до вас зробили. Але таке батькам треба виховувати ще в ранньому віці. Відтак ставте перед собою високі цілі, не розмінюйтеся на дріб’язок. Запитайте себе: що можу зробити для досягнення бажаного? Напружте мозок і йдіть до омріяної мети. А Бог допоможе.

Розмову вів
Юрій Брязгунов