20.03.2019 – Середа
«Молодь України»

Володимир Крижанівський: Мало кричати на площі: «Я люблю Україну!», необхідно працювати

12.03.2019
Володимир Крижанівський: Мало кричати на площі: «Я люблю Україну!», необхідно працювати

Член правління Асоціації народних депутатів України Володимир Крижанівський був не лише народним обранцем першого скликання Верховної Ради, що проголосила незалежність нашої держави, а й першим Послом України в Росії. Отож Володимиру Петровичу з колегами по АНДУ є, що сказати й порадити чинним парламентарям, особливо — в контексті бурхливого сьогодення.

Юрій Брязгунов

Але дуже прошу, — застеріг пан Крижанівський на початку нашої розмови, — не передавати, як каже в таких випадках Леонід Кравчук, куті меду. Не треба створювати особливий пієтет навколо депутатів перших скликань. Адже ми теж — люди, й не всі й не завжди були послідовними в ті часи. Хоча й справді: ті наші рішення стали доленосними.

— Що маєте на увазі найперше? Політичну діяльність? Життя поза сесійною залою?

Згадую, наприклад, події, що передували Акту проголошення незалежності України. Адже фракція Народної ради, до якої я входив, була значно меншою за чисельністю, ніж комуністична. Відчувалося певне відчуження. Хоча й у наших лавах не було моноліту. Пам’ятаю, як ще до виборів був Демблок, який на мене, зокрема, дивився косо, бо я сповідував думку ­Андрія Сахарова про необхідність вилучення з паспорта графи про національність. Адже я прагнув, щоб незалежна Україна постала не лише для 37 мільйонів тодішніх етнічних українців, а була 52-мільйонною єдиною політичною нацією! До слова, нині наші хлопці воюють і навіть гинуть за нашу землю на сході, але частина з них спілкується російською. Я був і лишаюся прихильником ідеї, що мало кричати на площі: «Я люблю Україну!», а необхідно працювати на Україну…

У комуністів були свої настрої, бо вони також прагнули незалежності від Москви, звісно, якоїсь своєї, побачивши, до речі, й отих нікчемних осіб з ГКЧП. Отож інтереси двох фракцій збігалися, треба було йти назустріч одне одному, але у декого з нас побутувала думка про те, щоби спершу заборонити компартію. Допоміг Богдан Гаврилишин, який, схилившись до нас із гостьового блоку, застеріг від такого кроку, адже група «239» тоді вже би не проголосувала за Акт про державну незалежність ­України. Ми дослухалися, тож академік Ігор ­Юхновський, Микола Поровський, потім Дмитро Павличко почали діяти належним чином, пішовши з опонентами на переговори. Скажу, що й тодішній керівник КПУ Гуренко — це не нинішній Симоненко. Із Станіславом Івановичем можна було вести розмову. Відтак був проголосований Акт про незалежність України. Ще до цього почали ухвалювати відповідні закони, започатковувати державні інститути тощо. У багатьох не було адміністративного досвіду, але прагнули на ходу пізнати науку державотворення. Конкретний приклад — Михайло Горинь, який ніколи не працював у відповідних установах, але з Миколою Поровським блискуче організували перший з’їзд Народного руху України.

«ДОСІ МЕШКАЮ В КВАРТИРІ НА ВОСКРЕСЕНЦІ, КОТРУ ОТРИМАВ ІЩЕ ЗА РАДВЛАДИ. ЗАТЕ Я ЧЕСНО МОЖУ ДИВИТИСЯ ЛЮДЯМ В ОЧІ»

— Отож, є безумовна історична заслуга народних обранців першого скликання.

Звичайно, є. Але переважно — в перші роки. Згодом дехто, відчувши смак слова «власність», почав прагнути чогось для себе ліпшого, одне слово — «зеленіти». Однак чимало, зокрема й ваш співрозмовник, залишилися такими, якими були в ті пам’ятні дні. Наприклад, я й досі мешкаю в квартирі на Воскресенці, котру отримав іще за радвлади. Зате я чесно можу дивитися людям у вічі. Водночас у багатьох колишніх обранців рівень соціального забезпечення залишає бажати ліпшого. Немає відповідної ­індексації їхніх пенсій на тлі падіння гривні. Мені ця ситуація зменшила у шість разів розмір моєї — від її колишньої першооснови. Але не це головне: особливо страждають ті, хто був на утриманні екс-депутатів, які, на жаль, уже спочили. Їхні вдови відтак залишаються із мізерними пенсіями. Цю практику треба змінювати.

— На останніх зборах Асоціації, схоже, зажевріла надія, що в певних таких проблемах можливі зрушення на краще.

Сподіваємося, бо обрали нового керівника Асоціації та її правління, котрі прагнуть дати новий поштовх в діяльності АНДУ. Особливі надії покладаємо на президента Асоціації Андрія Шиньковича, ­котрого знаю чимало років, бо ми обидва родом із Поділля. А наш край, який, до речі, волинянка Леся Українка назвала «Красою України», — особливий. Ми не схожі на поміркованих східняків і не подібні, скажімо так, до нестямних у своєму патріотизмі галичан. Більш компромісний і прагматичний погляд на суспільні процеси та явища зумовлений тим, що під владу Росії ми потрапили після третього розподілу Польщі — через 139 років після Переяславської ради. А до того жили в контексті тодішньої Європи, а не деспотії, як Лівобережна ­Україна. Отож і погляди, а головне — справи намагаємося спрямовувати в тому ж руслі, що притаманний цивілізованому світу. Я один із тих, хто першим запропонував ­Андрія Васильовича на цю посаду в Асоціації, бо ж співпрацював з ним чимало років. Зокрема, я був керівником об’єднання вінничан у Києві, і вже тоді бачив у ньому енергійного організатора й вмілого та вдумливого професіонала. Після моєї пропозиції він одразу погодився, бо зрозумів важливість Асоціації. Отож є сподівання, що Андрій Васильович розвине й примножить традиції, започатковані першим президентом АНДУ академіком Павлом Кислим, отримає суттєву підтримку й від ще одного свого попередника — Олександра Барабаша, котрий є членом нашого правління. Варто згадати й внесок всіх наступних президентів цієї громадської потуги. До речі, і ваш співрозмовник також має досвід діяльності на цій посаді. Я був віце-президентом, а потім три роки — президентом Асоціації. Відтак маю досвід роботи й у бізнесі, де працював радником. Отож нині, як член правління АНДУ, також готовий втілювати програму Андрія Васильовича, підтриману абсолютною більшістю на зборах. Зокрема, ще на посаді президента, я пропонував, щоб кожен із нас взяв одну-дві області під свою опіку, регулярно навідувався в регіон, виявляв нагальні проблеми й власним досвідом та професійними навичками допомагав місцевим депутатам і державним управлінцям у їхній діяльності. Загалом, вважаю, що члени правління мають працювати не за гроші, а за станом душі й тяжко. Хоча не всі мої погляди тоді належно сприймали, певне, хотіли бути лише членами правління, та без належної віддачі.

— Але ж Андрій Шинькович у своїй програмі задекларував оплату працівникам апарату…

Я також — за це: саме працівникам апарату, а не членам правління. Пропонуємо водночас ідею про інститут радників із числа членів Асоціації при комітетах Верховної Ради, де чинні парламентарі зможуть використати наш багатий досвід і професійні навички. Можемо проводити, так би мовити, «Курс молодого бійця» для щойно обраних нардепів. До речі, Андрій Шинькович уже мав із цього приводу розмову з головою парламенту Андрієм Парубієм. Діяльність нашого об’єднання в такому контексті не є чимось невідомим у світі. Саме таку ідею подав нам один із членів палати представників конгресу США, бо сам був причетний до подібного в Америці. Водночас згоден із думкою екс-президента Асоціації Олени Крандакової про необхідність розширення міжнародної діяльності АНДУ, де вже маємо певні напрацювання, зокрема — з країнами Балтії. Хоча є певна різниця між нашими структурами. Наприклад, у Литві, де в тамтешньому Клубі сигнаторів — лише ті, хто голосував за незалежність своєї країни. У нас членом Асоціації може бути народний депутат усіх скликань. Однак уряд Литви дбає про історичну роль своїх сигнаторів (підписантів акту про відновлення незалежності — Ред.), тож належним чином і відзначає, виділяючи з бюджету на клуб півмільйона євро щороку.

«У ЄЛЬЦИНА НЕ БУЛО ГРОШЕЙ, ЩОБ ПОВЕРНУТИ НАС У ВЕЛИКОДЕРЖАВНЕ СТІЙЛО»

— Не можна в контексті розмови оминути Ваш міжнародний досвід, адже були першим Надзвичайним і Повноважним Послом України в Росії. Чи було легше тоді працювати з оточенням Бориса Єльцина, ніж оце маємо нині?

Не майте ілюзій, як Леонід Кравчук, який сказав, що нинішньої агресії за правління Бориса Єльцина не трапилося б. Тодішня поведінка росіян зумовлювалася ціною нафти в 9–12 доларів за барель. Отож у Єльцина не було грошей, щоб повернути нас у великодержавне стійло. А були би, як 2014-го, то, на моє переконання, мали би таку ж ситуацію, якщо не згірш. Розповім, що сталося вже надвечір 2 грудня — наступного дня після Референдуму про незалежність України 1991 року. До мене, в посольство України, прийшла з букетиком із п’яти гвоздик тільки одна Галина Старовойтова — на той час радник Єльцина. Відтак дізнався, що вона приходила до нього ще наприкінці жовтня й на засторогу, що українці звільняться, почула: «Галю, нехай українці отримують свої понад 70 %, а нам, у першу чергу, треба звалити «мєчєного», а з ними ми потім розберемся, ми їх скрутимо». Нині ж бачимо наслідки ще отих загально російських настроїв. Хоча нинішній проти Єльцина всього лише — «сявка». Але й у тих умовах ми намагалися гідно ­відстоювати інтереси України, водночас утверджуючи молоду дипломатію вже незалежної України.

— Із сфер міжнародного права перейдемо до внутрішнього законодавства. Зокрема, як ставитеся до ухваленого в першому читанні виборчого кодексу?

Він дещо складний, тож потребує серйозного вдосконалення, бо ж не зрозуміло, хто насправді може перемогти в кінцевому рахунку. Наприклад, Олександр Барабаш узагалі проти партійної структурованості. Є й історична аналогія, коли Річ Посполита згинула саме через своє відоме «Не позвалям!» лише одного посла на сейм. Є прихильники чинної системи. Як на мій хлопський розум, до прийдешніх парламентських виборів новий закон, напевне, не встигнуть ухвалити. Звісно, певні переваги має «мажоритарка», де парламентарі чимало роблять для своїх виборців. До речі, я зондував ґрунт на Хмельниччині, де балотувався Андрій Шинькович, і дізнався, що він має велику потугу, адже багато зробив для мешканців Нетішина, Білогірського, Ізяславського, інших районів свого округу. Нині сподіваємося й на об’єднанні громади, з якими нам також варто співпрацювати. Пам’ятаймо, що саме виборець може показати червону картку. Чи, навпаки, сказати: ось у Ярмолинцях чи Дунаєвцях є хороший депутат, його й підтримаємо. Але насамкінець нагадаю, що ми, члени Асоціації, не є суб’єктами законодавчої ініціативи, ми не повинні писати замість чинних парламентарів закони. Але подати пропозицію, пораду щодо конкретного закону, особливо — щодо Конституції, у цьому бачимо свою місію. Особлива порада — молодим і майбутнім обранцям: вони мають бути камертоном, нервом прийдешнього парламенту, чия діяльність ґрунтуватиметься й на кращих досягненнях народних депутатів попередніх скликань.