26.04.2019 – П’ятниця
«Молодь України»

Таємниця Ярослава Мудрого або торги за князівські кості

09.04.2019
Таємниця Ярослава Мудрого  або торги за князівські кості

Великий князь київський Ярослав, пізніше названий Мудрим, помер у лютому 1054 року у своїй заміській резиденції у Вишгороді. «Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли [його] до Києва, — зазначається у літописі. — Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві Святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість». Саме цю історію до 2009 року розповідали усім відвідувачам Софійського собору, який нині має статус музею. Екскурсоводи показували мармуровий саркофаг та говорили, що саме у ньому знаходиться скелет Ярослава. Однак у вересні 2009 року виявилося, що тіла там уже давно немає.

Данило САВЧУК

Дослідження решток

Мармуровий саркофаг князя Ярослава в Софійському соборі відкривали неодноразово. Передусім — грабіжники. Уперше, найімовірніше, під час нашестя хана Батия 1241 року. Потривожити усипальницю Ярослава Мудрого могли й пізніше. Наприклад, у 1482 році під час нападу на Київ кримського хана Менґлі І Ґірея І, підбурюваного московським правителем Іваном ІІІ. Проте самі останки залишалися на місці, адже злодіїв цікавили коштовності.

У ХХ столітті розвинені технології дозволили вченим розпочати вивчення решток. Територію Софійського собору 1934 року більшовицька влада оголосила Державним історико-культурним заповідником. Служіння в храмі заборонили. Вилучили золоті та срібні церковні речі. У 1936 році вирішили обстежити саркофаг. Двотонне віко відсунули за допомогою домкрата. На дні, записано в акті, виявили безладну купу людських кісток, «три невеликих шматки дерева й два уламки квадратової цегли ХІ століття. Інших речових знахідок не було. Комісія констатувала факт пограбування саркофага».

Уже за три роки саркофаг відкрили вдруге — у присутності членів комісії, яку очолював ленінградський антрополог ­Ґінзбурґ. Кістки з дна Ярославової усипальниці відправили в Ленінград для дослідження. Установили, що в саркофазі поховані дві особи: чоловік дуже похилого віку й жінка, віком не менш 50 років. Права нижня кінцівка чоловічого кістяка була коротшою за ліву: на тазостегновому й колінному суглобах першої виявили численні вроджені й набуті впродовж життя ушкодження. Сумнівів не було: у саркофазі останки Ярослава Мудрого — із літописів відомо, що той був кульгавим. Жіночий скелет, припустили дослідники, міг належати другій дружині князя Інгігерді (Ірині), доньці скандинавського короля Олафа. Жінка була значно молодшою за Ярослава, який удруге одружився десь у 40 років.

У 1940 році останки Ярослава Мудрого та його дружини повернули в Київ, але до саркофага не помістили, залишивши у сховищі, оскільки був намір експонувати їх біля саркофага в спеціальній вітрині. Вже після війни з’ясувалося, що один кістяк зник. Другий зберігався у фондах заповідника. У 1960-х ним завідував відомий учений Сергій Висоцький, який і наполіг, щоб кістки повернули до саркофага. Учений був впевнений, що вони належали саме князеві Ярославу. Кістки розмістили в жовтій дубовій коробці, яку і встановили на дні гробниці.

9 вересня 2009-го саркофаг відкрили знову за ухвалою Вченої ради Національного заповідника «Софія Київська». Планувалося, зокрема, створити новий, «документальний» портрет Ярослава Мудрого на підставі новітніх методів комп’ютерної графіки. Учені сподівалися за допомогою найсучасніших медико-анатомічних і генних досліджень отримати дані для вивчення генофонду Рюриковичів. Однак, коли відкрили саркофаг, здивуванню вчених не було меж. Антрополого-медична експертиза встановила, що скелет у саркофазі належав жінці. «Це був шок. Я, мабуть, дві ночі не спала», — згадує директорка музею Неля Куковальська. А потім вчена розпочала пошуки…

Слідами Миколи Мокрого

Під час Другої світової війни, рятуючись від радянських військ, українські священнослужителі вивезли з Києва найшанованішу святиню Софії Київської — ікону Миколи Мокрого. Це реліквія Х століття, найдавніша відома чудотворна ікона святого Миколая, перша чудотворна ікона Русі. У 90-х роках український історик Сергій Білоконь, працюючи в архівах Сполучених Штатів, знайшов інформацію про те, що ікона Миколи Мокрого перебуває в США. Білоконь почав розбиратися, шукати відомості в Америці та Канаді. Зрештою, знайшов святиню в Брукліні, у Нью-Йорку, в церкві Святої Трійці (належить Українській православній церкві у США, що знаходиться під юрисдикцією Константинопольського патріарха). Хоч про останки Ярослава інформації не було, однак це вже була ниточка, і пані Куковальська припустила, що так само було вивезено і останки князя Ярослава.

«2010 року мене запросили на відкриття виставки в Америку, — розповідає директорка заповідника в інтерв’ю was.media, — і я вирішила скористатися нагодою. Тодішній посол України в Америці і віце-консул мені дуже допомогли. Зокрема, вони домовилися про зустріч з настоятелем УПЦ в Америці, архієпископом Антонієм. Зараз він уже митрополит. Ми розмовляли в присутності наших дипломатів і представників їхньої консисторії, гарно й довго. Я розповідала, чому приїхала. В якийсь момент Антоній попросив поговорити зі мною віч-на-віч. Ми пішли до нього в кабінет, і там він без усіляких передмов мені каже: «Не шукайте, ми знаємо, де мощі Ярослава».

Нью-Йорк, Нью-Йорк…

Що ж сталося з останками Ярослава?

У вересні 1941 року до Києва увійшли німецькі війська. У Софійському соборі відновили богослужіння. Сторож передав останки владиці Никанору — архієпископові УАПЦ.

У жовтні 1943-го до Києва наблизилися радянські війська. Священики та працівники Національного заповідника «Софія ­Київська», остерігаючись репресій з боку комуністичної влади, залишили місто. «Коли почалася евакуація Києва 1943 року, владика Ніканор не мав змоги вивезти їх і тим самим урятувати від евентуального знищення, — писав український журнал «Рідна церква», що виходив у США, у 1967-му році. — Натомість 8 жовтня 1943 року взяв їх з Києва майор німецького війська Пауль фон Денбах (колишній сотник ­української армії Павло Дмитренко). І 9 жовтня 1943 року вивіз у Варшаву. Там передав кості князя Ярослава Мудрого на перепоховання Високопреосвященному архієпископу ­Палладію, який почав опікуватися ними та подбав вивезти їх до Америки».

У Сполучених Штатах після архієпископа Палладія їх довго зберігав у себе вдома отець Іван Ткачук. По його смерті 1990-го вони, ймовірно, зберігаються в потаємному місці однієї із нью-йоркських церков ­Української православної церкви в США.

Продовження розслідування

За два дні після першого знайомства мала відбутися друга зустріч Нелі Куковальської з владикою Антонієм, вона сподівалася дізнатися усі подробиці. «Ми поїхали з віце-консулом до митрополита Антонія ще раз, — згадує директорка. — Він уже не так доброзичливо мене зустрів, це насторожило. І от він знову каже, щоб йшла з ним в кабінет. Я думаю: це воно! Прихожу, він відкриває комп’ютер, а там Харківські угоди. Їх уклали в ці дні, коли я була в Америці. Антоній запустив відео, а там димові шашки в Раді, б’ються. І він мені каже: «Про що ми можемо з вами говорити? Що у вас робиться зараз в країні? Який у вас президент?» Я йому: ми ж не про політику говоримо, ми говоримо про цінності нації. «Ні. Не на часі!». І все».

Перебуваючи в Америці, Неля Куковальська їздила і в церкву, про яку Сергій Білокінь згадав у своїй статті. «Відстояли службу, причастилися. У церкві були два священики: батько і син, Володимир і ­Віктор Вронські. Я їм чесно розповіла, що я з Києва, цікавлюся іконою. Батько, Володимир Вронський, тоді сказав, що знає, що ця ікона з Києва, з собору Святої Софії, що її привезли після окупації. Потім запросив нас на каву у підвальному приміщенні церкви, там була громада. Отець Вронський тоді розповідав про ікону, про своє життя, жалівся на громаду, що мало ходять в церкву. Але коли ми запитали його про Ярослава Мудрого… Він просто замовк. Я тоді зрозуміла, що він точно знає, але витягнути з нього цю інформацію тоді було неможливо. Коли я була в Америці 2017 року, то знову поїхала в цю церкву. Розмова з отцем Вронським була дуже тяжка. Він був наляканий, громада теж. Бо після мого першого приїзду було багато інтерв’ю, публікацій. І до них почали наїжджати, зокрема, ро­сіяни. Російські ЗМІ їх настільки замучили! Звичайно, людей це налякало, вони почали боятися цієї уваги. Нібито й ікону викрасти хотіли. Зібралася громада. Години дві ми говорили. Наприкінці мені сказали: нехай ваш прем’єр-міністр напише лист-звернення до нас з проханням дозволити провести експертизу».

Як вважає Неля Куковальська, найімовірніше, українські реліквії сьогодні перебувають у приватній власності родини Вронських. Це ікона Миколи Мокрого, останки Ярослава Мудрого, давні книги з собору Софії. Отець Вронський і його син примкнули до УПЦ у США нещодавно і на правах автономії. Тому владики Антоній і Даниїл на них впливу майже ніякого не мають.

«Коли ми цю історію оприлюднили, для них це вже стало вантажем. Вони зрозуміли, що це треба буде колись комусь повертати. Дуже важко свого часу вдалося мені організувати лист від Адміністрації Президента на Департамент юстиції США. Зараз триває розслідування, але воно йтиме дуже довго. Слідство почалося наприкінці 2016 року — на початку 2017-го. До церкви у Нью-Йорку приходили слідчі, спілкувалися, є найняті адвокати у церкви й в митрополита Антонія. Я сама двічі давала свідчення слідчому Інтерполу. Останків Ярослава Мудрого ми не бачили. Сьогодні є дві версії їхнього місця перебування. Перша, що вони там, у церкві, в Брукліні. Це колишня споруда банку, там є сейф, вони там можуть зберігатися. Громада, я гадаю, знає про це, але всі мовчать. Друга версія з’явилася нещодавно, що останки могли покласти в саркофаг до Мстислава у соборі святого Андрія в ­Саут-Баунд-Бруку», — розповідає директорка.

Росія пропонує мільйони доларів за рештки

Як відомо, наш північно-східний сусід також активно претендує на спадщину Київської Русі. Є інформація, що уже відбувалися певні торги за останки Ярослава. «Я отримала письмове свідчення від людини, яка брала участь у таких торгах у 2016–2017 роках, — розповідає Неля Куковальська Експрес-online. — На зустрічі були представники Росії, а також священики храму Святої Трійці у Брукліні… Росіяни запропонували два мільйони доларів, однак священикам ця сума видалася замалою. Ще одна причина відмови — представники духівництва побоялися це зробити, оскільки у Департамент юстиції США з України надійшов лист щодо розшуку останків нашого князя. Однак впевнена, що росіяни не полишили цю ідею. Також мені відомо, що в Росії створено спеціальну групу науковців, які досліджують усі матеріали щодо останків Ярослава Мудрого».

Загалом, у 1943 році священики справді зробили подвиг, коли вивезли раритети з України. Адже вони справедливо боялися, що доля Софії буде такою ж, як і Михайлівського, Успенського соборів, знищених з усіма цінностями радянською владою. Але, звичайно, вивезти їх мали лише на певний час.

Якби у 2009 році саркофаг не відкрили, була ймовірність назавжди втратити безцінну реліквію, бо вже майже не залишилося живих свідків її зникнення та перевезення в США. Щоб остаточно не втратити древні цінності, необхідно провести ще дуже кропітку організаційно-дипломатичну роботу. Сподіваємося, що національні святині таки повернуться в Україну.