19.02.2019 – Вівторок
«Молодь України»

СВОБОДА, ЯКУ ВИБОРЮЄМО КРОВ’Ю

17.08.2018
СВОБОДА, ЯКУ ВИБОРЮЄМО КРОВ’Ю

Незабаром ми відзначатимемо 27-му річницю Незалежності України. На жаль, свята в Криму та на окупованих територіях Донецької й Луганської областей не буде. Натомість українські бійці у цей день будуть вкотре обстріляні з російської зброї, забороненої Мінськими домовленостями. Хтось із них, можливо, загине або буде скаліченим, або потрапить у полон до російських диверсантів…
Чому так сталося й чи можна було цього уникнути  про це наша розмова з народним депутатом України першого скликання, директором
ГО «
Інститут громадянського суспільства» з питань науки та розвитку Анатолієм Ткачуком.

Надія ПАКУЛЬКО

— Анатолію Федоровичу, 1991 року ви як народний депутат України були одним зі співавторів важливих і доленосних для нашої держави документів про незалежність і добре пам’ятаєте хроніку подій…

— Згадаємо останні роки СРСР. Тоді уже було зрозуміло, що КПРС втрачає монополію на владу, а «імперія зла» тріщить по швах. Міжнаціональні конфлікти почали спалахувати в різних точках Союзу. Україну тоді ця доля обминула.

Між тим обрана у березні — квітні 1990 року Верховна Рада Української РСР почала свою неспішну ходу до незалежності України. 16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. За рік наше законодавство повністю відокремилося від союзного законодавства і станом на перше липня 1991 року Україна припинила відрахування податків до Держбюджету Союзу. А вихід зі складу СРСР де-юре було оформлено Актом про Незалежність 24 серпня 1991 року.

— Пригадуєте, як усе відбувалося?

— Таке забути не можна. Напередодні сесії члени Народної ради зібралися, аби обговорити, як проголошувати Незалежність. Дехто був проти, мовляв, це треба робити після декомунізації. Бо от Єльцин розганяє комуністів, а ми у незалежній Україні залишимося зі своїми комуністами надовго. Проте більшість була налаштована категорично: з ними розберемося пізніше.

Спочатку йшлося про відповідну постанову. Потім дослухалися до Лев­ка Лук’яненка: цей історичний документ матиме назву «Акт проголошення Незалежності України», і не інакше.

Ми все детально обговорили, але цілковитої впевненості не було. У мене особисто вона з’явилася, коли випадково зустрів тодішнього голову Хмельницького облвиконкому Євгена Гусельникова (на ту сесію прибули керівники з усіх регіонів). Під час розмови, на моє велике здивування, він раптом видав неочікуване: «… що тут розсусолювати, треба голосувати». Я зрозумів, що по лінії комуністів очевидно вже пішла вказівка.

Словом, ми підготували низку необхідних постанов (майже 30), зокрема, про перепідпорядкування військ, що перебували на нашій території, про повернення партійного майна у державну власність, про силові структури, про важливі економічні речі і т. д. Та врешті виникла проблема тиражування документів, оскільки ми не хотіли, щоб це проходило через секретаріат. І тоді нас здорово виручив канадець українського походження, який мешкав у столичному готелі. На його малопотужному ксероксі ми цілу ніч тиражували напрацьоване: по дві постанови на одному аркуші — економили папір. Ще один ксерокс знайшов Сергій Одарич. Тож до ранку впорались. Зійшлися на тім, що Акт проголошення Незалежності України зачитає Левко Лук’яненко. І тут раптом Ігор Юхновський додав, що для його підтвердження водночас треба проголосувати ще й за проведення Всеукраїнського референдуму. Ми зопалу зустріли цю пропозицію насторожено, але аргументи його прийняли. Тепер я розумію, що це було архіважливе та єдино правильне рішення.

Хвилювання посилилось вранці 24 серпня. Пригадую, коли почалося голосування, воно аж зашкалювало — мене кинуло в холодний піт, руки тремтіли… І ось нарешті на моніторі засвітились цифри — 346 голосів «за»! Ми всі майже одночасно зіскочили з місць, кричали, обіймалися… Зморені, змучені, а які щасливі!..

Після голосування 24 серпня в Україну прибула терміново група нардепів із Росії, аби не допустити виходу України із СССР. Але вже відбувся референдум 1 грудня 1991 року з неймовірно переконливим результатом. Абсолютна більшість українців підтримала Незалежність.

Відтак Українська незалежність фактично каталізувала проголошення незалежності в усіх інших республіках СРСР, де про це навіть і мови не було. Союзу не стало. Натомість постала нова його спадкоємиця — Росія. І після нашої Незалежності відносини з Росією стали по суті головною нашою проблемою.

Історично Україна завжди була для Росії більш важливою, ніж просто колонія, яка постачає метрополії продукти та солдатів. Без України Росія не має власної офіційної історії, власних духовних традицій, європейськості. Без України Росія — звичайна Тартарія, спадкоємиця Золотої Орди, що ототожнюється з антиЄвропою.

— Мабуть, тому Росія досі не може змиритися з існуванням незалежної України?

— Росія після розпаду СРСР не лише отримала всі активи колишньої імперії, але й залишилась єдиною ядерною державою-спадкоємицею СРСР, постійним членом Ради безпеки ООН. Разом із монопольним становищем як головної «бензо- та газозаправки» пострадянського простору це дало їй дуже сильні аргументи для нового етапу збирання земель.

Головним політичним обґрунтуванням Росії щодо її права на Україну стала деза, що «русскіє і українці — один народ».

Пригадую свої поїздки до країн Європи у березні — травні кілька років тому. Мене тоді подивували поширенням у Європі думки, що Україна багатонаціональна держава і росіян в Україні понад 17 мільйонів осіб. Мої візуалізації етнічного складу України та її регіонів були сприйняті з великим подивом. Їх здивувало, що Україна досить мононаціональна держава, де частка етнічних українців складає майже 80 відсотків. Росіян в Україні лише 17 відсотків, а не мільйонів.

Хоча, як я вже говорив, загалом моноетнічна Україна має декілька регіонів, які суттєво відрізняються від решти за національним складом. Автономна республіка Крим найменш інтегрована в український простір, навіть фізично, це більше острів, ніж півострів. І, виходячи з тотального переважання російського населення, розміщення там російських військ, значної частки російських військових пенсіонерів та повної відсутності державної політики щодо інтеграції Криму в Україну, не дивно, що саме Крим став першою мішенню російської агресії. Наступний етап припав знову ж таки на регіони з найбільшою часткою російського населення — Луганську та Донецьку області. Але тут уже почалася велика війна, оскільки все-таки росіян там менше, ніж українців, і тут є більша підтримка місцевого населення Українській державі.

Путін після Донбасу спробував поширити війну на наступні області: Харківську, Одеську, Запорізьку Миколаївську. Проте тут реакція на сепаратизм була гострою і «русской весне» дали достойну відсіч.

Але потрібно бути пильними.

Анатолію Федоровичу, то чому все-таки в Україні стала можливою війна?

У 1991 році, після проголошення Незалежності, Верховна Рада Української РСР, аби не провокувати виступи проросійського населення, як це було в Молдові й Прибалтиці, надала всім, хто проживав у той час в Україні, українське громадянство та повні громадянські права. Цей тактично правильний хід не був підкріплений подальшою активною державною політикою щодо швидкої українізації та демократизації регіонів. Відтак там почали формуватися регіональні «феодальні еліти», які поставили ці регіони під власний контроль. Передусім це Крим і Донбас.

Формування концепції «двох Україн» здійснювалось в Україні чи не від початку її Незалежності й це вже давно мало б стати доконаним фактом, якби не Майдан 2004 року. Адже тоді ляльководи «двох Україн», напевне, повірили, що зможуть взяти гору. Проте перше пришестя Януковича не відбулося. Українська демократична Україна перемогла, але, на жаль, під цю перемогу вже було закладено чергову бомбу. Демократичні вибори 2010 року за підтримки російських ЗМІ та українських виборців, ладних продати голос чи сфальшувати результати голосування на дільниці, призвели до того, що Україну очолили не проукраїнські політики.

2010–2013 роки стали роками прискореного упокорення українців. Ключові посади були віддані етнічним росіянам, і, як тепер точно виявилося, з російським громадянством. Заодно з приватизацією держави сім’єю Януковича йшов розвал державних інституцій. Здавалося, ще трішки й Україна впаде сама в міцні обійми Путіна. Проте події грудня 2013-го — лютого 2014-го вкотре сплутали карти.

Ми знову підійшли до того, з чого почали. Захоплення Криму та війна у Донбасі стали можливими не лише тому, що цього захотів Путін, а через те, що за багато років Україна так і не спромоглась інтегрувати в себе Крим та Донбас, які об’єктивно є іншими, ніж решта українських регіонів.

Своїм дуже ліберальним ставленням до проросійської діяльності (читай антиукраїнської) ми, на жаль, замінили чіткий та зрозумілий вектор європейського і демократичного розвитку на різну «позаблоковість», «нейтральність», «багатовекторність». Відтак поставили Україну під російський удар.

Кого б захищав Путін, якби всі школи в Україні були українськими, інформаційний простір був українським, керівники органів влади були б проукраїнськими діячами?

Тому перед нами знову постало те ж питання, яке стояло на початку 90-х: або Україна буде українською державою, або її не буде взагалі. Ми пишалися впродовж багатьох років, що у нас мир та демократія. Виявилось, що мир і демократія в країні, яка не проводить політики інтеграції регіонів та етносів, є досить умовною категорією, особливо за російського сусідства.

Гарантією подальшого мирного існування України на багато років є якомога швидке відокремлення від «русского міра», перетворення українського простору в абсолютно інакший від російського. Ми маємо самі захистити себе своєю окремішністю від московської імперії. Це — наш шанс. Інакше Росія атакуватиме постійно і все жорстокіше.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.