24.04.2019 – Середа
«Молодь України»

Сергій НАГОРНИЙ: «ПІД ЧАС НАВЧАННЯ В ІНСТИТУТІ Я ДОВГО НЕ МІГ СКЛАСТИ ЗАЛІК ІЗ ФІЗКУЛЬТУРИ… »

19.11.2018
Сергій НАГОРНИЙ: «ПІД ЧАС НАВЧАННЯ В ІНСТИТУТІ Я ДОВГО НЕ МІГ СКЛАСТИ ЗАЛІК ІЗ ФІЗКУЛЬТУРИ… »

Коли в Хмельницькому зупинився потяг, яким переможець ХХI літніх Олімпійських ігор у канадському Монреалі 1976 року Сергій Нагорний повертався додому, юнак побачив на пероні оркестр і багато людей  радісних, усміхнених, з квітами в руках… І він зрозумів, що зустрічають його.
Сергій розгубився. Спочатку подумав, може, проїхати до наступної станції Гречани, там вийти і спокійно дістатися домуАле ні, так чинити негожеВін швидко опанував себе і, взявши валізу, вийшов із вагона, щоб ступити на перон своєї слави, від якої йому спочатку хотілося сховатися.

Надія ПАКУЛЬКО

— Чому?

— Не люблю такої уваги до моєї скромної персони. А тут тобі все обласне начальство приїхало на вокзал. Щоправда, з часом довелося змиритися. Партійці почали возити по трудових колективах. Майже щодня мав зустрічі з людьми, розказував, як усе було, відповідав на запитання.

— То й розкажіть читачам, як усе було… Звідки бере початок ваше сходження на Олімп?

— Шлях до п’єдесталу, а таких престижних змагань і поготів, завжди непростий. Хоча починається він здебільшого випадково. Мій — не виняток. У 12 років я вперше прийшов із товаришем Сашком, який займався веслуванням, подивитися на тренування на Південному Бузі і спробувати самому покататися на байдарці. І покатався так, що почав серйозно займатися греблею. Майже три роки витратив, щоб навчитися тримати баланс. Бо тоді постійно перевертався.

— Чи не позначалося захоплення спортом на навчанні? Які оцінки переважали в щоденнику?

— У нашому класі, окрім двох учнів, усі займалися в спортивних секціях. Ми складали нормативи на значок ГТО, у дворі допізна ганяли м’яча, а взимку на кризі — шайбу. Батьки не могли нас докликатися додому. Думаю, тому й покоління наше було здоровим. Не так, як тепер: діти, замість того, щоб піти в спортзал, проводять час із гаджетами в руках, навіть засинають із ними. Тому коли нині відкри­вають спортивні школи, як це роблять Олександр Герега та його дружина Галина, я щиро вітаю такі кроки.

Мабуть, спорт і навчання поєднувати непросто. Розпорядок дня в мене був жорс­тким: о 6-й ранку біжиш на тренування, потім — до школи, а вже о 16-й годині — знову на греблю. Та, попри такий щільний графік і великі фізичні навантаження, вчився я на «добре» та «відмінно». Добре давалися точні науки. Особливо — креслення. Уроки з цього предмета були в нас чотири рази на тиждень. Я навіть на олімпіадах різних рівнів перемагав. Учитель казав, що в мене добре розвинута просторова уява. Тому я хотів стати архітектором.

— Що завадило?

— Тренер наполегливо рекомендував факультет фізичного виховання в Кам’янець-Подільському педінституті (нині університет). Але я тоді так міркував: спорт — це спорт, а треба мати професію. Тож вирішив вступати в Дніпропетровськ (тепер Дніпро), щоб вивчитися на архітектора. Проте не так сталося, як гадалося. ­Якраз помер батько. Мама дуже побивалася, і, щоб не залишати її одну, я подав документи в Хмельницький технологічний інститут, який сьогодні має статус національного університету.

— Це правда, що, бувши студентом, ви, на той час — майстер спорту СРСР, не могли скласти залік із фізкультури?

— Правда. Навіть більше, мене лякали відрахуванням. Річ у тім, що я займався в спортивному клубі «Динамо», а мене наполегливо схиляли до переходу в університетський «Буревісник». Моя відмова дуже дратувала завідувача кафедрою: «Якщо так, то вилетиш з інституту». Пізніше я зрозумів, що це зовсім не жарт, а серйозне попередження.

Одного разу після повернення з чергових зборів (а я тоді вже був чемпіоном СРСР серед юніорів на байдарці-одиночці), у деканаті побачив наказ про моє відрахування, начебто за прогули. Не знаю, хто і як вплинув на ситуацію, але мене не відрахували. Повністю дали спокій тоді, коли переміг на Олімпійських іграх.

Як потрапили в збірну?

— Це було дуже непросто. Ми з моїм напарником — білорусом Володимиром Романовським (нині покійним) до останнього не знали, чи візьмуть нас. Бо конкуренти були досвідченіші, до того ж, як-не-як, а чемпіони світу.

Та ми не здавалися, на зборах у Вірменії змагалися з ними на рівних. Потім на чемпіонаті СРСР виграли дистанцію в 500, а вони — в 1000 ­метрів. А на цих дистанціях мав виступати лише один екіпаж-двійка. Тож у нас постійно виникало жорстке суперництво — хто кого. Усе вирішили контрольні змагання в Литві, під час яких ми здобули перемогу на обох дистанціях.

— Як вдалося вашій байдарці-двійці після розчарування «срібним» фінішем на дистанції 500 метрів, на якій за всіма прогнозами мали бути першими, здобути перемогу на 1000-метровій дистанції і стати олімпійським чемпіонами?

— Після того, як фінішували другими, головний тренер збірної взагалі не хотів навіть розмовляти з нами. Аби реабілітуватися й довести, що ми приїхали в Монреаль не випадково, потрібно було перемагати. Наші суперники, німецькі веслувальники, також не збиралися поступатися. І коли зрештою ми виграли, навіть не можу пояснити, що коїлося в душі. Після фінішу нам виміряли тиск. Не повірите, і лікарі не вірять: в обох він був 220 верхній, а нижній — 0. Ми зробили більше, ніж могли, і відчували лише гордість. А під час нагородження мені, 19-річному юнакові, на очі наверталися сльози радості від того, що здобув перемогу. Такі відчуття й емоції словами не передати — це треба пережити.

— Чим запам’ятався Монреаль, звісно, окрім того, що завоювали дві медалі — золоту і срібну?

— Ми жили за містом. А тренувалися на каналі Нотр-Дам. Тож прогулятися Монреалем вдалося лише після змагань, і то тільки для того, щоб купити подарунки. Я побачив суттєву різницю у рівнях життя, а ще ніяк не міг второпати, чому в них, на відміну від нас, усе є в магазинах.

— Придбали щось?

— Собі — магнітофон, а мамі — дублянку. І ще деякі дрібниці.

— Що отримав олімпійський чемпіон від держави?

— Орден «Дружби народів». А також грошову винагороду. За дві завойовані медалі — 7500 рублів і право позачергово купити за них престижний на той час автомобіль «Волгу». Тож я скористався таким правом.

Квартиру Вам не пропонували?

— Ні. Оскільки мати вийшла вдруге заміж і переїхала, батьківська квартира залишилася мені.

— Повернувшись додому, продовжили тренування?

— Аякже. Після Олімпіади в Монреалі, виступаючи в четвірці, я став чемпіоном світу на дистанції десять тисяч метрів. Тоді ми також здобули «бронзу» в змаганнях на тисячаметрівці. Та найголовніше, до чого готувалися, — до наступних Олімпійських ігор у Москві й, до речі, тримали першість в усіх міжнародних змаганнях, які відбувалися напередодні. І фахівці прогнозували перемогу саме нашій четвірці. На жаль…

— Як так сталося?

— У байдарочників багато залежить від техніки — від того, як правильно весло тримати, як воно має заходити у воду і як виходити з неї… Тож технічна помилка одного вплинула на результат — ми фінішували сьомими. Прикро, бо я був готовий до перемоги, і ми б її здобули, якби… Я це дуже болісно пережив.

Які стосунки у вас були із тренерами?

— У цьому мені без перебільшення пощастило. Я із вдячністю згадую своїх наставників Віталія Васильовича Яремчука та Бориса Олексійовича Барміна.

— Після невдачі вирішили залишити великий спорт?

— У нас народилася друга дитина і треба було допомагати дружині…

— Як познайомилися зі своєю дружиною?

— Із Наталею ми знайомі ще з десятого класу. Разом вчилися в інституті. Я за неї робив епюри, які в конкурсах займали призові місця… Пізніше одружилися, а ще ­­пізніше — повінчалися. У нас двоє дітей — Вікторія й Сергій, двоє онуків — Наталка й Сашко.

— Хтось із них пішов вашою стежкою?

— Ні. Син півтора року займався греблею, а потім кинув — це не його. Я ні на кого не тиснув.

— Як складалося ваше подальше життя?

— Працював у спортивному товаристві «Зеніт», яке обслуговувало потужні підприємства оборонного комплексу — таких у Хмельницькому було кілька. Потім — у спорткомітеті. Організовував змагання, кроси, інші спортивні заходи…

Нині я приватний підприємець, як заведено говорити, представник малого бізнесу.

— Що вас може роздратувати?

— Навіть не знаю. За багато років тренувань і відповідальних змагань я навчився тримати себе в руках за будь-яких обставин.

— Якби не спорт, ким би Ви стали?

— Звісно, архітектором. Це — дитяча мрія, яка досі криється десь глибоко в мені. Тому вдома періодично щось переобладную, перебудовую, змінюю… А на присадибній ділянці — грядки, невеличкі зелені газони, альпійські гірки… Сам створюю ландшафт­ний дизайн. Інколи долучаю до цього всю родину. Лопати в руки — і гайда. Це в нас такі своєрідні маївки. У продовження теми ­маївок: одну із клумб я жартома назвав «Перше травня», і ця назва за нею закріпилася надовго.

— Зазвичай імениті спортсмени починають тренувати молодь, виховуючи собі гідну зміну…

— Робота тренера — це по вісім-дев’ять місяців на зборах. А я — чоловік сімейний…

— А на байдарку сісти не тягне?

— Чому ж… Раніше з друзями спускалися на байдарках Дністром аж до моря. Це було давно. Тепер інколи просто йду до Південного Бугу. Дивлюсь, згадую… До речі, усі важливі в житті рішення я ухвалював біля води.

— І все ж, який він — олімпійський чемпіон Сергій Нагорний?

— Врівноважений, веселий, до невдач ставлюся з гумором, наполегливий, ціную дружбу й порядність у людях. А дружина каже, що впертий… Я не перечу (сміється — автор). Бо ця впертість, мабуть, у мене від спорту, від прагнення досягти мети. Я завжди піднімав планку і старався взяти задану висоту. Мабуть, тому мені і вдалося піднятися на найвищу сходинку олімпійського п’єдесталу.

Довідка. Сергій Нагорний — чемпіон Радянського Союзу серед юніорів на байдарці-одиночці, чемпіон і срібний призер ХХІ Олімпійських ігор, чемпіон і бронзовий призер чемпіонатів світу (1977 та 1979 рр.), семиразовий чемпіон Радянського Союзу, чем­піон VІІ Спартакіади народів СРСР.

Заслужений майстер спорту СРСР, заслужений працівник фізкультури та спорту. Нагороджений орденом «Дружби народів», Почесною Грамотою Верховної Ради СРСР та Почесною Грамотою Верховної Ради УРСР. «Почесний громадянин міста Хмельницького».

На громадських засадах Сергій Нагорний є головою міського осередку Хмельницького обласного відділення Міжнародної асоціації ветеранів фізичної культури і спорту, член виконкому обласного відділення НОК України, очолює обласну асоціацію олімпійців.

Доклав чимало зусиль для популяризації та розвитку ветеранського спортивного руху в місті та в області, сприяв відкриттю Музею спортивної слави в Хмельницькому.