26.04.2019 – П’ятниця
«Молодь України»

Поглинаючи Білорусь

18.01.2019
Поглинаючи Білорусь

Поки в Україні триває піднесений настрій на тлі отримання Томосу та святкових різдвяно-новорічних подій, уже на лівому березі Прип’яті, притоки Дніпра, настрої значно стриманіші й тривожніші. Спостерігаючи за північним нашим кордоном, переймаємося тепер іншими проблемами: чи залишиться Республіка Білорусь узагалі на карті світу? Чи не матиме Україна, крім російського, ще й на цій ділянці свого рубежу вже «білоруський» фронт?

Юрій БРЯЗГУНОВ

За звичним сценарієм

Іще півроку-рік тому для білорусів, які з 1994 року втримують ще донедавна «останнього диктатора» континенту, ніщо не віщувало загрози. Навпаки: російська агресія проти України, санкції введені проти Кремля обернулися економічними преференціями для сябрів. Республіка перетворилася на перевалочний пункт нелегальних товарів і послуг із Європи до РФ. З’явився навіть цілий фольклорний сленг про «мозерські» банани, «вітебські» ананаси чи «мінські» кальмари тощо. Реекспорт у Росію став значним надходженням до не надто багатого держбюджету Білорусі. Певне, така ситуація була однією з причин, чому Білорусь під час голосування в ООН завжди підтримувала РФ і виступала проти України в кримському питанні та інших, що стосувалися територіальної цілісності нашої держави й припинення агресії з боку Росії.

На тлі такої (якщо й не узаконеної, то принаймні узгодженої Лукашенком із іще одним диктатором) напівлегальної контрабанди було трохи дивно спостерігати, як у Росії гусеницями бульдозерів нищать тонни французького сиру пармезан або як депутати держдуми зубами (!) розривають банки німецького пива. Однак така ідилія на білорусько-російському кордоні вже скоро перестала існувати: росіяни, попри балачки й мрії про «єдіноє государство», ввели митний контроль і почали чинити перепони торгівлі білорусів у РФ імпортними товарами. Відтак узялися й до звичного нафто-газового шантажу. Попередили, що з нового року дешеві енергоресурси для Білорусі відійдуть у вічність. А саме пільгові ціни на нафту та газ і були стрижневою умовою існування економіки цієї республіки. Білорусь на своїх нафтопереробних заводах переробляла дешеву російську нафту й перепродувала в інші країни, зокрема й в Україну, заробляючи на різниці цін, як і у випадку із західними товарами до РФ. Тепер, схоже, така дармова подачка з боку Росії припиняється: наприкінці 2018-го Путін послав свого прем’єра Медведєва в Мінськ роз’яснити «союзникам», що медовий місяць довжиною в майже двадцять років завершується й треба створювати єдину й справжню (в розумінні росіян) сім’ю. Інтернет-видання «Апостроф» повідомляє, що російський прем’єр озвучив вимоги свого патрона: єдиний емісійний центр, єдина митна служба, такий же суд і рахункова палата. Зрозуміло, що ці структури будуть не в Бресті чи Жлобині, а в межах Садового кільця й якнайближче до Спаської вежі. «Бацька», як із гумором білоруси називають свого очільника, зробив спробу заартачитися, але зразу отримав виклик на килим у те ж місто Сочі, куди ще 2013 року, напередодні запланованого підписання Асоціації України з ЄС, Путін звелів прибути й Віктору Януковичу. Схожий сценарій стриноження васалів, які було задумали змінити вектор напрямку своїх країн, був заподіяний й щодо Лукашенка й завершився понад тригодинним переліком реальних загроз, якщо «бацька» не погодиться на добровільний аншлюс із Росією. Однак подальші події дещо відрізняються від «українського» сценарію.

Певне, тримаючи в пам’яті розвиток Революції Гідності на київському Майдані, коли переляканий Янукович наказав згорнути всі проєвропейські напрацювання уряду й категорично відмовився у Вільнюсі підписувати доленосний для України документ, Олександр Лукашенко показав себе трохи з іншого боку. Іще кілька місяців тому він раптом заявив, що в разі агресії роздасть білорусам зброю для захисту суверенітету й цілісності країни. Мовляв, партизанська нація воюватиме до останнього свого громадянина. А в новорічному поздоровленні вперше зовсім не згадав про так звану інтеграцію зі своїм вічним сусідом і закликав зміцнювати білоруську державність заради майбутнього дітей та онуків… Хіба на таке був здатен донецький «білорус» із чотирма судимостями якихось п’ять років тому?

Першопричина зміни поведінки

Виникає запитання: чому так різко не лише Білорусь Олександра Лукашенка, а й Росія Путіна поміняли не лише риторику колишнього «об’єднання» на обопільні погрози застосувати далеко не дипломатичні способи виживання? Найперше, думається, тому, що для кремлівського вождя таки дійшло, що він катастрофічно помилився, опираючись у своїй агресивній політиці на нібито безкінечну підтримку росіян після анексії Криму. Ейфорія, що 2014 року доходила до 89 відсотків абсолютної підтримки Путіна з боку тамтешніх громадян, схоже, минає. На торішніх виборах у нього було вже 77 %, а нині понад 66 % навіть провладні соціологічні служби вже не дають. А до наступних виборів — п’ять років. А на те, щоб з’їсти не «каміння з неба», а бодай покуштувати звичайного домашнього сиру й тюрі, потрібні долари та євро, котрих усе менше й менше, бо по всьому азимуту російської дійсності — санкції, санкції, санкції… А ще й нафта в ціні не зростає. Війна з Україною забирає чималі кошти, бо добровільно й за дурно в район Донецького аеропорту ніхто вже не поїде. До того ж, Крим та окуповані райони Донбасу потребують своїх кільканадцять мільярдів на утримання 5–6 мільйонів тамтешніх заручників. І, до всього, Крим вигорає без води. Літом, можливо, доведеться додатково вишукувати мільярди й на санепідемвитрати, якщо, не приведи Господи, спалахне холера чи черевний тиф. Отож, аби відвернути увагу від лавини проблем, що вже реально насуваються, необхідно перекрити знівельовану й вже призабуту всеросійську радість від анексії Кримського півострова. На цю роль і вибрали Білорусь, адже ще не так давно не лише Лукашенко, а й чимала частина її громадян прагнула до «братерського» єднання. Маленька й переможна, до того ж, мирна війна за Білорусь, яка має перетворитися на кілька російських регіонів, на думку кремлівських мрійників, не буде такою кровопролитною для псковських «зелених чоловічків» чи рязанських «простих парнєй», які чи не щодня штабелями у фурах із цифрою «200» повертаються в цинкових і пластикових «одностроях» із-під донецьких і луганських летовищ і Саур-могили. Тим паче, що днями на прес-конференції сам «Бацька», попри економічні нюанси, заявив, що в духовному плані ніколи у взаєминах Білорусі та Росії не буде так, як із Україною. Однак задум Путіна про об’єднання двох країн в одну, де він знову буде обраний президентом у більших територіальних масштабах, Лукашенко зрозумів. Бо відчув себе в майбутній квазі-імперії лише генерал-губернатором області. Може, колись і прем’єром, хоча навряд, бо Медведєв — значно молодший 65-річного Олександра Григоровича.

Президент Білорусі, крім уже згаданих оцінок внутрішніх проблем України, нагадав і про свої пропозиції розмістити його військо на нашому кордоні з Росією. І все, мовляв, буде гаразд, зокрема — з виборами за Мінськими угодами, але його не послухали. Адже не відомо, чи насправді в тих одностроях будуть етнічні білоруси, а не карателі з Костроми чи Новоросійська. Не дослухалися до заяв білоруса й тому, що в нього щодо нашої країни сім п’ятниць на тиждень. Приміром, ледь, здавалося б, Україна домовилася з ним про транспортування венесуельської нафти нашими трубопроводами, як стало відомо, що Лукашенко використовує цю ситуацію лише для шантажу проти Росії, аби добитися від неї якихось преференцій за її енергоносії…

Гадаю, що білорусам треба добре все прорахувати, перед тим, як віддавати свою територію Росії й лізти вчергове у її ярмо. Адже якщо це все ж буде здійснено, то свій суттєвий голос висловлять не лише Україна, а й сусідні литовці та поляки. Адже НАТО та ЄС навряд чи зацікавлені в просуванні чергового нашестя до своїх кордонів.