24.05.2019 – П’ятниця
«Молодь України»

«Не промовчи Шевченка у собі»

14.03.2019
«Не промовчи Шевченка у собі»

Поет Павло Гірник ніколи не думав і не думає про славу. Та, зрештою, він її й не має, хоча у 2009 році став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. Але це поет, який пропускає крізь власне серце кожне слово і якого не можна спокійно читати. Для нього біль душі — найстрашніший біль. Я кажу це не тому, що так треба сказати, а тому, що так є насправді. І Кобзар для нього — як повітря, забери — і задихнеться.

Надія ПАКУЛЬКО

Мені здається, що всіх поетів умовно можна поділити на дві категорії: поети за покликанням і поети від народження. Останні — мабуть, справжніші. Саме таким є Павло Гірник, який народився і виріс у Хмельницькому, а відомим став усій літературній Україні.

Він не думав про жодні премії чи про те, як хто оцінить його заслуги й чи сподо­баються комусь його вірші, не прагнув нікому догодити, ніколи ні перед ким не прогинався. Він просто пише як живе, а живе як пише. Душею й серцем. І кожне його слово — біль, якому ніхто ніколи не навчить, який можна лише відчувати. А це дано тільки справжньому таланту. До того ж, він — не просто талант. Він не такий, як усі. Він говорить те, що думає, і зовсім не переймається тим, що подумають про нього. Мабуть, тому щасливе особисте життя, комфорт і всілякі інші земні блага не можуть бути в Павла Гірника. Зате в нього є Поезія. Висока і глибинна. Це — його мука, його хрест, який несе крізь роки, і не кричить на всі заставки про свою любов до України, не б’є себе ревно в груди, аби показати, який він ­патріот, як це роблять багато наших політиків (до речі, з-поміж них трапляються й літератори). Це був би не він, бо й так наскрізь увесь пронизаний болем за свою землю, свою державу і свій народ. І це йому болить навіть фізично.

«Не промовчи Шевченка в собі» — пише поет. І коли я запитала, що для нього значить Тарас Шевченко, до якого часто звертається у віршах, чия потужна енергетика постійно присутня в його поезії, на очі Павла навернулися сльози. Бо Шевченко в його розумінні — це наш український дух. І це не можна перекласти іншою мовою. Туди не влізеш.

«Це така висота, — говорить Павло Миколайович, — і я прагну внутрішньо додужати його правду, його пророчий голос. Свобода Шевченка — це наш шлях. Шкода, що ми часто творимо з Тараса величезний міф кріпака-генія, нерідко його не читавши… Шевченко, як і його духовний отець Григорій Сковорода, з тих людей, чиї імена не вкладаються в жодні ознаки тривалості, бо так чи інакше є постійно знаковими. Він стояв над проваллям, його штовхали туди, кидали, а він ­стояв. Взагалі за всю історію в нас було десь до десятка поетів як пророків, поетів мовних, якщо можна так сказати. І це правильно. Святих багато не буває. Це ті, які йдуть на плаху, а не до корита… Є те, що завмерло в часі, наче в бурштині. Є канонічність нашої вічної згорьованості. Є той голос понад небесами, над яким ніхто не владний. Ми присягаємося на його могилі, сповідуємося вголос на людях. А було б просто стати й помовчати. Вклонитись перед його високим духом. Хоча б за те, що він втримав мову».

Павло із сумом розповідає, як під час уроку його (вчителя української літератури) діти запитали, скільки за­робляв Тарас і взагалі скільки заробляє поет. Повернувшись додому зі школи, він схилився над аркушем і написав ось ці рядки:

… Урок. Шевченко.

Не згаса вовіки

Освячене кріпацтвом визнання,

Цікавитесь, який мав заробіток?

Отримав десять років заслання.

… Почуйте серцем голос не схололий,

Вдивітеся в змучене лице.

Ви рідну мову чуєте в школі

І чим йому заплатите за це?…

«Як тобі пишеться, Павле?» — запитала я. «Легко пишеться, але страшенно важко думається. А пишеться тоді, коли болить серце. Мої вірші — не з радості. Здебільшого народжуються уночі, коли я сам на сам зі своїм словом. Ніхто не заважає, ніхто не сполохає думку…».

…Коли почалися процеси відродження, Павло Гірник був одним з організаторів Народного Руху в Хмельницькому. Тоді це було непросто, але він не боявся нікого й нічого. І зовсім не чекав, що його заслуги оцінять. Ніколи нікуди не балотувався. Інші рвалися нагору. Більшість із тих, хто був поряд, таки кудись прорвались і тим щасливі. Є такі, що казково розбагатіли, інші стали народними депутатами… А Гірник залишився поетом. Минув час — і він гірко розчарувався: «Народе мій, сліпий Кобзарю, куди тебе ведуть поводирі?» — риторично запитує в одному зі ­своїх віршів. Адже сталася підміна цінностей. Бо ті, хто взяли на озброєння на­ціональну ідею й на ній в’їхали у високі кабінети, потім успішно цю ідею зрадили.

Йому з ними не по дорозі. У нього — інше покликання. У якийсь момент відчув нестримну тягу до землі. Продав квартиру в обласному центрі й подався в глухе село. Купив звичайну селянську хату. Працював за фахом — вчив дітей рідної української мови, порався по господарству, садив город, збирав свій урожай… І писав. Згодом доля його занесла в інше село. Там придбав таку ж непримітну хатину фактично в кредит, бо одразу розрахуватися не міг. Зрештою виручила премія. Вона його застукала зненацька. Хоча знав, що Тарас Шведюк від Асоціації ­українських письменників подав його книгу вибраного «Посвітається» на присудження престижної премії, але не сподівався. Там було багато претендентів. Проте майже всі члени Комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка проголосували за нього.

«Це вірші стомлених років, — коментує Павло. — Мене часто запитують, скільки маю книжок. Для мене це не має жодного значення. Був би в Шевченка один «Кобзар», і він би був Шевченком».

Сталося те, що мусило статися. Справедливо сталося. Бо, напевне, він найбільш вартував такої оцінки. Хоча для Павла це не головне. Він ніколи не був прихильником ославлення свого імені. Каже, як отримав премію Шевченка, втратив спокій — виступи, поїздки, журналісти… А це — не його. Проте він настільки добрий та відкритий, що нікому не відмовляв і не відмовляє в спілкуванні. За бунтівною натурою проглядається щирість і відвертість. Щоправда, можливо, не всіх влаштовує гірка правда, яку говорить поет. Але: «Ви знаєте мене таким, яким я є. Іншим не буду. Гіршим не стану. І жодні високі нагороди мене аж ніяк не змінили й не змінять».

Павла Гірника читають не лише старші, а й молоді люди. Він говорить, що таке відкриття для себе зробив одного разу під час перебування в Шепетівці. Не пригадує, у якому із гуртожитків це було, але пам’ятає, як дівчинка сказала, звертаючись до нього: «Ми знаємо й любимо Вашу поезію». Він тоді просто й безпосередньо відповів їй: «Брешеш». Але дівчинка не розгубилася й почала читати його вірші, чим дуже здивувала і зворушила поета.

Він любить село і якщо кудись виїздить, то ненадовго, бо дуже скучає. Там йому вільніше й повніше дихається. Там зазвичай любить спостерігати за чудотворною мудрістю природи. Каже, що от ще трохи — і ставки розіллються, прилетять гуси. Щиро дивується й не може собі пояснити, чому вони прилітають саме в такій порі, а не пізніше. Як чують, звідки знають, коли треба вирушати в дорогу… Ще ж крига стоїть, нема що їсти, а вони вже тут. Як це осягнути… Очевидно, то — на рівні серця…

А я пригадую чотири рядки, які запам’яталися з його першої збірочки, які увійшли до шкільної читанки:

У зимну днину, у лиху годину

Летіли гуси над білим ставом

А ватаг крикнув, що Україна,

І серце стало.

Його слово — вагоме, точне і глибоке. Близьке по духу кожному українцю, воно примушує думати, мимохіть відчути трагічну історію свого народу, відчути свою українську сутність, своє коріння. А те, що у віршах стільки болю, то без цього справжньої поезії не буває, переконаний Павло Гірник, поет від Бога, який іде тернистою дорогою правди.

Нічого доброго, крім відчаю й розпачу, на цьому шляху не стрінеш. Дехто дорікає його за песимізм і безвихідь. Але повної безвиході не буває. І в написаних душею й серцем рядках читач відчуває надзвичайну енергетику українського духу, у якому утверджуються добро, любов і віра.