24.05.2019 – П’ятниця
«Молодь України»

Людмила СУПРУН: “Життя потрібно вимірювати добрими справами”

14.03.2019
Людмила СУПРУН: “Життя потрібно вимірювати добрими справами”

Народний депутат 3-го та 4-го скликань Верховної Ради Людмила Супрун нині є головою правління Українського фонду миру, а ще — віце-спікером «Громадянського парламенту жінок України». Зустріч кореспондента з Людмилою Павлівною відбулася напередодні жіночого свята, тож зрозумілими будуть перші слова на адресу господині:

«Я НІКОЛИ НЕ ВІДЧУВАЛА ДИСКРИМІНАЦІЙНОГО СТАВЛЕННЯ ДО СЕБЕ ЯК ДО ЖІНКИ»

Журналісти газети щиро ві­тають Вас, Людмило Павлівно, і всіх жінок Українського фонду миру із весняним святом.

— Дякую за поздоровлення.

Але водночас запитаю й про Ваше ставлення до свята 8 Березня, адже у суспільстві не всі сприймають його через «тоталітарне» походження.

— Я позитивно ставлюся до цього свята. Якщо зробимо невеличкий екскурс по європейському континенту, інших частинах світу, то побачимо, що практично в усіх країнах є таке свято. Отож абсолютно нормально до нього ставлюся і вважаю, що ті, хто наголошує на терміні «тоталітарність», це — просто кон’юнктурники, котрим нема що робити. Не лише в кожної країни, а й кожної цивілізації є своє ставлення до прекрасної статі. Одні намагалися залишити жінку лише на кухні, не даючи дозволу входити до місця, де збираються чоловіки, а лише за викликом. Слава Богу, Україна до таких не відноситься. У нас роль жінки, матері, Берегині роду на дуже високому цивілізаційному рівні. У нашій країні я ніколи не відчувала дискримінаційного ставлення як до жінки, тож вважаю, що це — абсолютно правильний сучасний підхід.

У цьому контексті, Ви були серед ініціаторів створення «Громадянського парламенту жінок України»?

— Так, делегатки з усіх регіонів країни, активні, енергійні жінки зібралися в цій громадській організації. Було реалізовано чимало важливих програм, благодійних заходів. Однак останнім часом, коли кожна людина, кожна родина намагається самотужки вижити у цьому складному світі, наші зв’язки послабли. І не лише через тотальне падіння економіки, а й, в першу чергу, через величезний тиск військових дій на південному сході України на свідомість людини. Адже ми завжди пишалися тим, що наша держава — найбільш мирна країна, де не було таких потрясінь. Отримавши мирним шляхом незалежність, як Божий дар, ми зберігали Україну мирною. Ці п’ять років війни впливають на свідомість людей, тож це проявляється абсолютно в усіх сферах. Чимало громадських організацій розпалися, хоча з’явилися й нові, але держава перестала підтримувати громадянське суспільство. Негативним кроком було скасування надання громадським організаціям приміщень за дуже невеличкою орендною ставкою. Такі структури не можуть існувати в повітрі: вони мусять мати офіс, комунікації, приймати відвідувачів, вести переписку, облік тощо. І якщо раніше ці умови надавалися громадським організаціям з боку комунальних структур за невеличкою орендною платою, то згодом орендні платежі були на рівні комерційних структур. Що й призводило до ліквідації громадських об’єднань і, зрештою, вплинуло на загальну ситуацію.

Кілька слів — про Вашу нинішню посаду у Фонді миру.

— Наш Фонд миру був створений давно: ще 1990 року він виокремився зі складу радянського, тож став передвісником незалежності України. Це була перша громадська організація, що вийшла з радянських структур у той період. Утворилося дві групи: Рада миру, яку пізніше очолив перший Президент України Леонід Кравчук, а друга та, яку нині очолюю я. До речі, без піару й надмірного інформаційного супроводу.

— Які проекти веде зараз Фонд миру?

— Маємо великий проект, який пов’язаний з іменем Тараса Шевченка. Між ­іншим, Шевченкові встановлено найбільше пам’ятників у світі — понад 1300. Вті­люючи наш проект, ми зробили чимало будівництв і реконструкцій, пов’язаних з іменем Великого Кобзаря. Також у нас є програма «Народна дипломатія», «Відродимо святині України», «Збережи життя дитини», за якою допомагаємо дітям. Фонд і я притримуємося правила, що краще виділити максимум коштів на допомогу, ніж витрачати гроші на гучне самовихваляння.

«У РІК ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ АВАРІЇ В УКРАЇНІ БУЛО ЗРОБЛЕНО 600 ТИСЯЧ АБОРТІВ»

Таке ставлення до дітей, їхніх родин, напевне, зумовлене й Вашими особистими переживаннями, зокрема, знаю, що в рік катастрофи на ЧАЕС народили донечку Тетяну. Як пережили Ви, молода мати, атомну біду?

— Добре пам’ятаю, як на восьмому місяці вагітності, разом із іншими студентами, була на першотравневій демонстрації. Був сильний вітер, складно дихалося, боліла голова, але в колоні величезної купи людей ішла Хрещатиком, ще не розуміючи, що насправді сталося. Коли ж усвідомили, то родиною вирішили, що із Києва потрібно негайно виїхати. Так і зробили, спочатку до подруги, потім до своїх батьків. Звичайно, хвилювалися, за здоров’я, в першу чергу, дитини. Тільки в парламенті я побачила ту страшну статистику, що в той рік охопила Україну. Назву лише таку цифру: в Україні тоді було ­зроблено понад 600 тисяч абортів, фактично знищено не війною, а чорнобильським горем величезну кількість ненароджених дітей. Якщо нині глянете на наше демографічне дерево нації, то побачите цей величезний провал, який зараз катастрофічно позначається. Працюючи в НДІ сільськогосподарської радіології багато разів їздила в Чорнобиль для підготовки відповідних матеріалів, адже ми писали всі інструкції щодо поводження в умовах Чорнобильської катастрофи. Вважаю, що тоді навіть прості застороги й запровадження елементарних засобів безпеки дали би значний ефект, але, на жаль, вони не були оголошені населенню. Другу донечку Владиславу народила вже за чотирнадцять з половиною років, коли минув страх за здоров’я дитини.

Ставши згодом народним депутатом, чи не пожалкували за свій вибір?

— До парламенту була обрана у 1998 року, перемігши на мажоритарному окрузі на Кіровоградщині. Оскільки ще студенткою працювала у Вільшанському районі, тож із цього 100-го округу й почала депутатство, тоді він був одним із найскладніших в Україні. Але я не пожалкувала жодного разу. Об’їхала, й не один раз, кожне село, всі школи, ферми, більшість трудових колективів. Щодня мала по 9–10 зустрічей з виборцями. Починалися вони о 5:30 ранку, бо в селі люди встають зі сходом сонця. Зі своїми виборцями обговорювала всі ­проблеми, з ними готувала проекти законів для подолання цих проблем, й досі підтримую гарні стосунки.

А депутатом четвертого скликання стали вже за списком партії. У чому різниця?

— Із часом починаєш розуміти, що необхідна робота політичної команди. Взагалі вважаю, що вибори мають в Україні проходити саме за відкритими списками політичних партій. Уявіть на мить — екіпаж великого літака складається з 11 людей. Чи підніметься лайнер у повітря, якщо в ньому буде лише одна людина? Це — неможливо. А країна — це набагато серйозніший механізм, адже керувати державою значно складніше. Повірте, знаю, про що кажу, бо особисто була автором понад двохсот законів України.

Як, до речі, ставитеся до чинного виборчого законодавства й до законопроекту, ухваленого в першому читанні?

— Нинішній закон про вибори на змішаній основі, вважаю, викривляє політичну палітру в країні. Тому не можна формувати Верховну Раду за принципом: від паркану — до обіду. Потрібна послідовність: або в парламенті має бути дві палати, або формування за політичними списками, але відкритими. Законопроект, про який згадали, є кращим за чинний. Але він зараз іще недосконалий.

— Крім законодавчої парламентської діяльності, що було для Вас цікавим, важливим?

— Я впевнена, що кожна людина повинна робити добрі справи, щоб відчувати себе невід’ємною від суспільства, тому підтримала першу акцію в Києві «Пробіг під каштанами», допомагала гандбольній збірній Зінаїди Турчиної, а ще разом з режисером ­Андрієм Жолдаком організувала мистецьке турне Україною вистави «Кармен». Із цією виставою, де в головних ролях були Анатолій Хостікоєв, Вікторія Спесивцева, він об’їхав усі регіони України, чого за 27 років незалежності ніхто не зміг повторити. Вистава мала шалений успіх. У Харкові після завершення вистави на сцену вийшов глядач: «У мене немає квітів, бо ми з дружиною їхали з дачі, — сказав він. — Але вражений безмежно, тож хочу подарувати артистам ці сливи» і передав два величезних відра цих фруктів. А в Києві вистава була в театрі імені Лесі Українки. Після останньої сцени в театрі двадцять секунд — повна тиша. А в мене в думках раптом промайнуло: «Невже — провал?!», та вже за мить увесь зал вибухає шаленими оплесками від гри акторів і режисури Жолдака. Цього не забути!

Такі моменти життя запам’ятовуються назавжди.

Знаю, що батьки дали Вам гарну освіту, адже школу № 1 у Запоріжжі закінчили із золотою медаллю. Відтак отримали диплом юриста.

— У мене прекрасні батьки — життєрадісні, оптимістичні, з тонким почуттям гумору, за що я їх дуже люблю. Коли у мами був ювілей, ми запитали, що їй подарувати на день народження, вона відповіла: «Комп’ютер». Адже у батька є такий, але він постійно у ньому «сидить», тож вона хотіла мати свій. Ми їй подарували невеличкий, котрий вона швидко засвоїла. А другим бажанням в неї було навчитися грати на акордеоні. Отож мої батьки по життю — дуже активні. Саме їм, в першу чергу, завдячую за все добре, що маю в житті.

— Що хочете побажати нашим читачам?

— Дозвольте це зробити у віршах.

Чим кожен з нас вимірює життя?

Хвилинами? Годинами? Роками?

Народженням маленького дитя?

Чи сповіддю коханій під зірками?

Рахуємо не дні, а почуття

І добрі справи, і весняні ранки,

Цінуємо ми кожну мить буття,

Коли не нищать рідну землю танки…

Рік календарний швидко пролетів..

Від Нового чекаємо ми щастя,

Веселих, щирих, добрих почуттів

І благодаті божого причастя!

Чекаємо достатку і добра,

Чекаємо на мир і перемогу.

Щоб Лаврський дзвін від берегів Дніпра

Подяку ніс за єдність церкви Богу.

Хай буде в душах мир і благодать!

Хай Ваші світлі помисли і справи

Примножаться стократ в ім’я людей –

Дітей, родини, друзів і держави!