24.05.2019 – П’ятниця
«Молодь України»

Голокост в Instagram

16.05.2019
Голокост в Instagram

Що б публікувала єврейська дівчинка за часів Голокосту, якби у неї був смартфон? Про це розповідає акаунт Eva Stories у соціальній мережі Instagram, який ведеться від імені 13-річної угорської дівчинки Єви Хейман, яка загинула в нацистському концтаборі Освенцим у 1944 році. Її «сторіз» відзняли в Україні.

Поліна ПАРХОМЕНКО

Щоденникові записи дівчини-підлітка про події Голокосту стали основою для створення 70 Instagram-«сторіз», оприлюднених у спеціально створеному акаунті Eva.Stories. «Що, якби у дівчинки в роки Голокосту був Instagram?» — значиться в ньому.

У коротких роликах, відзнятих на основі справжніх записів Єви Хейман, розгортається трагедія її життя — від безтурботних розповідей про перше кохання до переселення родини в гетто та вивезення її до концтабору Освенцим.

Такий незвичайний спосіб нагадати сучасному поколінню про історичну трагедію обрав ізраїльський бізнесмен Мати Кохаві та його дочка — саме вони стали ініціаторами і спонсорами ідеї. «Якщо ми хочемо дати пам’ять про Голокост молодому поколінню, ми повинні донести її у тому місці, де це покоління знаходиться. А вони в Інстаграмі», — пояснює бізнесмен.

«Пам’ять про Голокост за межами Ізраїлю зникає. Ми подумали: а зробімо щось справді вибухове. Припустімо, що замість ручки і паперу Єва мала смартфон і документувала, що з нею відбувається. Так ми помістили смартфон у 1944 рік», — розповів Кохаві американському виданню The New York Times.

За лічені дні проект став надзвичайно популярним і обговорюваним у всьому світі. «Сторіз» Єви Хейман були опубліковані 1–2 травня, коли в Ізраїлі вшановують пам’ять мільйонів євреїв, убитих нацистами в роки Голокосту. Станом на 15 травня кількість підписників Єви перевищила 1,7 млн, а про її сторінку написали провідні світові видання, зокрема і ВВС, CNN, The New York Times, The Independent. Багато ЗМІ дискутують про те, наскільки допустимим є поєднання такої серйозної теми з «легковажним» іміджем мережі Instagram.

«Це провокаційна комбінація: соціальна платформа з репутацією сфокусованих на своєму «я», поверхневих розваг — і знакова трагедія ХХ століття, значення якої, як побоюються багато людей, вже применшують європейські ультраправі партії і яке може зменшитися ще більше, коли піде з життя останнє покоління тих, хто вижив», — пише DW.

Усю історію Єви, згодом розміщену в Instagram, відзняли в Україні — над проектом Eva Stories працював український продакшн Colorfilm. Короткі відеосюжети про життя Єви були зняті у Львові впродовж трьох тижнів, участь у міні-­серіалі взяли 400 осіб.

«Ми привезли до Львова танк, військові машини і мотоцикли, 150 реконструкторів німецької армії, розвісили штандарти, побудували гетто», — розповів художник-постановник проекту Володимир Череміс. За його словами, кампанію в соціальних мережах, спрямовану на те, щоб розповісти молоді про Голокост, підтримав особисто прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху.

Єва Хейман, яку називають угорською Анною Франк, жила в місті Надьварад, де приблизно 20 тисяч зі 100 тисяч населення були євреями. Щоденник вона почала вести в день свого 13-річчя в лютому 1944 року. Записи в ньому закінчуються наприкінці травня того ж року, за кілька днів до депортації дівчинки до Освенциму. Там вона загинула в жовтні 1944 року. Її мати пережила Голокост і пізніше знайшла щоденник дочки.

Що відомо про Єву Хейман?

Єва була єдиною дитиною, росла з бабусею і дідусем по материнській лінії після розлучення батьків. Дівчинка мріяла стати фотокореспондентом.

Її щоденник починається з розповіді про сімейну ситуацію і опису подарунків, які вона отримала на свій день народження.

13 лютого 1944 РОКУ

«Мені виповнилося тринадцять, я народилася в п’ятницю тринадцятого … Від бабусі Рач я отримала світло-коричневе весняне пальто і темно-синє в’язане плаття. Від мого батька — пару туфель на високих підборах. До сих пір я завжди носила тільки туфлі без підборів … від бабусі Луїзи — три пари піжам, дюжину кольорових носових хустинок і цукерки … від дідуся — фонографічні записи того типу, які мені подобаються. Мій дідусь купив їх, щоб я вивчила французьку лірику, що зробить Агнес (мати Єви, — ред.) щасливою, тому що вона не в захваті від моїх шкільних пластинок, за винятком випадків, коли я отримую хорошу оцінку з французької, тому що фотограф повинен бути обізнаним в мовах. Я добре знаю угорську і німецьку, я забула румунську і починаю добре говорити по-французьки. Я займаюся легкою атлетикою, плаванням, катанням на ковзанах, їздою на велосипеді і фізичними вправами… Я написала досить сьогодні. Ви, напевно, втомилися, дорогий щоденник».

19 березня 1944

«Дорогий щоденник, ти найщасливіший в світі, тому що ти не відчуваєш, ти не можеш знати, що з нами сталося жахливе. Німці прийшли!».

26 березня 1944

«Дорогий щоденник, до сих пір я не хотіла писати про це, тому що намагалася викинути це з голови, але з тих пір, як німці тут, все, про що я думаю, це Марта (подруга Єви, — ред.). Вона також була просто дівчинкою, і все ж її вбили німці. Але я не хочу, щоб вони мене вбивали! Я хочу стати газетним фотографом, і коли мені буде двадцять чотири роки, я вийду заміж за арійського англійця або, може бути, навіть за Пісті Вадаса. Я не бачила Пісті з тих пір, як прийшли німці, але я навіть не думаю про нього, тому що з 19 березня життя було настільки жахливим…».

Далі у щоденнику вона писала про загальні репресії проти євреїв і румунів в північній Трансільванії під час угорської окупації з 1940 по 1944 рік. Зокрема, описувала вплив антиєврейського законодавства на свого вітчима, якого називала дядьком Бела, і діда, якому заборонили працювати в аптеці.

7 квітня 1944 року

«Сьогодні вони прийшли за моїм велосипедом … Знаєш, дорогий щоденник, я страшенно боялася тільки того, що в будинок увійшли поліцейські. Я знаю, що поліцейські приносять з собою тільки неприємності, куди б вони не йшли …

Отже, дорогий щоденник, я кинулася на землю, тримаючись за заднє колесо мого велосипеда, і кричала поліцейським всякі речі: «Ганьба, що ви відібрали велосипед у дівчини! Це грабіж! Ми збирали гроші півтора року, щоб купити велосипед». Один з поліцейських був дуже роздратований і сказав: «Все, що нам потрібно, це щоб єврейка влаштувала таку комедію, коли її велосипед забирають. Жоден ­єврей не має права тримати велосипед більше. У євреїв теж немає права на хліб…».

За її словами, згодом євреїв і румунів почали селити в гетто, щоб вони «не заважали розвитку економіки». Багатьох тоді змушували працювати в так званих трудових батальйонах, що по суті означало вірну смерть. Вона продовжувала писати щоденник навіть в суворих умовах. Переважно описувала гетто, його закони і правила життя.

10 травня 1944 року

«Дорогий щоденнику, ми тут п’ять днів, але, чесне слово, схоже, п’ять років. Я навіть не знаю, з чого почати писати, тому що з тих пір, як я в останній раз писала тобі, відбулося так багато жахливих речей. По-перше, паркан був закінчений, і ніхто не може вийти або увійти. Арійці, які жили в районі гетто, всі поїхали протягом цих кількох днів, щоб звільнити місце для євреїв. З сьогоднішнього дня, дорогий щоденнику, ми знаходимося не в гетто, а в гетто-таборі, і в кожному будинку вони наклеюють повідомлення, яке точно говорить про те, що нам не можна робити… Насправді, все заборонено, але найжахливіше, що покаранням за все є смерть. Немає різниці між речами; не стояти в кутку, не шльопати, не брати їжу… Там не сказано, що це покарання відноситься і до дітей, але я думаю, що це відноситься і до нас «.

Останній запис в щоденнику Єви зроблений 30 травня 1944 року. Тоді дівчинка писала про те, як їй гірко і страшно, оскільки саме в той час нацисти збирали євреїв для депортації в Освенцим.

«Дорогий щоденник, я не хочу вмирати. Я хочу жити, навіть якщо я буду останньою людиною, яка тут залишиться. Я готова чекати закінчення війни в підвалі, або на даху, або в якійсь секретній ущелині… Я б чекала кінця війни в підвалі або на горищі, або в будь-якому отворі, я б, мій маленький щоденник, я б навіть дозволила, щоб косоокий жандарм, який забрав борошно від нас, щоб він поцілував мене, тільки не бути вбитою, тільки щоб залишитися в живих!».

У 1944 році влада Угорщини спробували зробити все для порятунку єврейського населення. Зокрема, раввін доктор Моіс Карміллі-Вайнбергер організував масштабну операцію з порятунку євреїв за допомогою румунських офіцерів, селян і центральної влади. Він співпрацював з угорським єпископом Мартіном Ароном, щоб переправити понад 15 тисяч євреїв на територію, що знаходиться під контролем Румунії, і забезпечити їм безпеку. Але здійснити план до кінця не вдалося, і самому раввіну довелося втікати до Румунії і просити там притулку. Попри зусилля угорської влади, приблизно 90 тисяч євреїв були депортовані в Освенцим, де їх убили влітку і восени 1944 року.

Єва потрапила до концтабору 6 червня 1944, в той самий день, коли сили союзників штурмували пляжі Нормандії. Мамі дівчинки тоді вдалося врятуватися. Вона дізналася про долю дочки-підлітка від спільних знайомих, в руках яких опинився щоденник дівчинки. Вона згадувала:

«До 17 жовтня Єва жила в таборі Освенцима в тіні важких хмар диму, що виходять з крематорію. Але в той день Менгеле провів свій останній і найбільший «відбір», мабуть, зважаючи на прогресуючого союзника. Якщо до цього він направляв своїх безпомічних жертв вліво або вправо за допомогою витончених рухів провідника, то тепер він сам він шукав їх в можливих укриттях. Насправді добросердна жінка-лікар намагалася сховати мою дитину, але Менгеле знайшов її без роботи. Ноги Єви були в ранах.

«Тепер подивися на себе, — крикнув Менгеле. — Ти жаба, твої ноги брудні, пахнуть гноєм!». І штовхнув Єву до вантажівки жовтого кольору, яка перевозила бранців до газової камери…

До сьогоднішнього дня щоденник Єви залишається важливою спадщиною і свідченням трагедії, пережитої єврейським народом в Трансільванії під час Другої світової війни. У 2015 році в румунському місті Орадя з’явилася статуя Єви, як символ всіх дітей, які загинули під час Другої світової війни від рук нацистів.

Статуя встановлена в парку, на тому самому місці, звідки євреїв було депортовано в Освенцим.