20.03.2019 – Середа
«Молодь України»

Батько військовополоненого моряка Сергія Цибізова: «Бажаю Путіну пережити увесь наш біль!»

12.02.2019
Батько військовополоненого моряка Сергія Цибізова: «Бажаю Путіну пережити увесь наш біль!»

Життя цього чоловіка, як і його двадцятиоднорічного сина, кардинально змінив один день і тепер воно перетворилось на суцільний неспокій і чекання: коли звільнять Сергія. З тим він увечері лягає, з тим і вранці встає. Непрохані думки не дають спокою: а чи не голодний син, чи не мерзне у холодних сірих стінах московської в’язниці, чи не знущаються над ним…

Та попри все, Андрій Миколайович віритьщо одного разу почує довгождану звістку. Це йому твердо пообіцяв Президент, коли приїздив до Хмельницького. Зрештою, увесь цивілізований світ вимагає від Кремля звільнити військовополонених українських моряків. І ця віра додає йому сил та витримки.

Надія ПАКУЛЬКО

Про те, що сталося 25 листопада минулого року у Керченській протоці, він дізнався наступного дня вранці і був шокований. Його сина Сергія Цибізова разом з іншими українськими моряками безпідставно і незаконно, звинувативши у начебто порушенні кордону, захопили «феесбешники» Російської Федерації. Невдовзі юнак зателефонував з невідомого номера і коротко повідомив, що перебуває у Криму і з ним все гаразд.

«Чесно кажучи, я мав сумнів стосовно того, що їх можуть пропустити, ще тоді, коли син перед виходом увечері дзвонив і сказав, що вирушать до порту Маріуполь, але щоб так нахабно… та ще й відкриють вогонь на ураження — мені навіть не приснилося б у страшному сні. Трохи відлягло, коли з’ясувалось, що Сергій неушкоджений, але за інших наших хлопців, яких поранено, було дуже боляче», — розповідає Андрій Миколайович.

МРІЯ ПРО МОРЕ

Від шоку він поволі оговтався, та біль душі досі не загоївся і невідомо коли вгамується. Про сина розповідає із помітною тугою в очах…

Виховував Сергія сам із допомогою своєї матері Людмили Миколаївни. Хлопець ріс доброзичливим і життєрадісним. Завжди з власної ініціативи допомагав батькові й бабусі по господарству. Навіть тоді, коли однокласники кликали пограти у футбол чи прогулятися, пріоритетом і обов’язком для себе вважав домашню роботу. Лише впоравшись, ішов до товаришів, які вбачали у ньому свого лідера. Вони любили юнака за оптимізм і справедливість.

Після закінчення школи вирішив піти на службу за контрактом. Йому запропонували поповнити лави моряків і Сергій, не вагаючись, погодився, бо саме про це мріяв з дитинства.

Спочатку був Одеській навчальний підрозділ, а потім — посада комендора-сигнальника на малому броньованому артилерійському катері «Нікополь». Молодого матроса не злякали нелегкі військові будні і відсутність житла. До речі, житло разом з іншими хлопцями тимчасово, поки зводили гуртожиток, він облаштував на кораблі. І ні на що не скаржився. Так минув час, аж поки у двері не постукала біда, яка викотила із очей батька скупу чоловічу сльозу.

ПОГРОЗИ І ЗАЛЯКУВАННЯ НЕ ПОДІЯЛИ

«Я багато разів передивлявся те злощасне відео, де оскаженілі російські спецназівці цинічно кричать, ніби навіжені: «Даві єво! Даві!». Хіба це люди?.. Звірі…», — зітхає чоловік і додає: «Серце кров’ю обливається — якби міг, то б затулив хлопців собою…».

А коли вперше подивився викладений окупантами у ютубі допит кількох наших моряків, в тому числі і його сина, де вони начебто зізнаються у скоєних незаконних діях, хотілося просто закричати. Обуренню не було меж. Адже кому, як не батькові, знати, що у лексиконі Сергія навіть близько не було таких слів, якими він раптом заговорив на камеру. Він їх не те що не вживав, він їх навіть не знав. До того ж, російською мовою володіє погано, а якщо доводилось із кимось за необхідності спілкуватися, то це була українська з вкрапленням російської — словом, звичайний суржик. А тут, звідки не візьмись, так грамотно й чисто «по-їхньому»… Видно було, що його усіма наявними у них методами примусили прочитати з аркуша ними ж написане. Знімали по кілька разів, аби добитись бажаного результату. Цього міг не побачити хіба що сліпий.

Та, попри погрози й залякування, хлопець знайшов у собі мужність відмовитись від нав’язаних «зізнань» і рішуче заявив російським силовикам під протокол, що він є військовополоненим, і тому жодних свідчень давати слідчим не буде.

«У МЕНЕ ВСЕ НОРМАЛЬНО. НЕ ПЕРЕЖИВАЙТЕ»

За час перебування у полоні та у СІЗО «Лєфортово», куди їх згодом етапували, батько отримав лише два листи: один зі скупими фразами, що, мовляв, у мене все нормально, не переживайте, написаний 6 грудня, прийшов десь через два тижні, а другий — від 14 грудня минулого року потрапив адресату через місяць, вже цього року. Андрій Миколайович каже, з усього видно, що це набір, дозволених російською цензурою, стандартних фраз.

Утримують хлопця, як повідомив один із захисників наших моряків Микола Полозов, котрий мав можливість зустрітися із ним до початку слідчих дій, у двомісній камері і періодично змінюють співкамерника. Очевидно, підсаджують своїх, щоб розговорити і щось дізнатися. Тому, за словами адвоката, Сергій, аби уникнути якихось провокацій і підстав, з ними практично не спілкується.

«Я тепер у думках часто розмовляю з сином і мені здається, що через відстань, яка нас розділяє, він чує мене і від того легше на душі — і мені, і, думаю, йому також, — важко зітхає Цибізов-старший,  бо ж поспілкуватися бодай раз у місяць в телефонному режимі нам не дозволяють, попри всі норми міжнародного права. А так хочеться почути від Сергія хоча б два слова. Але про це, як і про побачення, поки що можна лише мріяти. Слава Богу, що хоч адвоката пустили, то від нього зміг щось конкретніше дізнатися… Велике спасибі волонтерам, які у Москві передали хлопцям вже більше десятка передач, Сергію, зокрема, — теплий чорний спортивний костюм і продукти».

ЗА НИМИ — ВСЯ УКРАЇНА

Андрій Миколайович хотів поїхати на суд, але не встиг оформити закордонний паспорт, до того ж, робота — чоловік працює слюсарем на одному із підприємств Шепетівки. Він певен: син його зрозумів, передав адвокатом листа. А ті батьки, хто зміг побачитися зі своїми дітьми, казали, що росіянам не вдалося морально зламати наших хлопців. Моряки знають і вірять, що не одні, за ними — вся Україна і весь прогресивний світ.

«Українська влада робить все для визволення наших військових, — продовжує свою розповідь про наболіле пан Андрій. — Незабаром маємо зустрічатися із дружиною Президента Мариною Порошенко, яка разом із жінками — лідерами інших країн також буде звертатися до керівництва Росії з вимогою звільнення полонених моряків. Бо хлопці вже досить натерпілися і невідомо коли ці їхні митарства припиняться. Адже, як нам говорить адвокат Сергій Новиков й інші захисники, ця справа — суто політична. Українські моряки нічого не порушували і ні в чому не винні. Вони цілком законно переходили з порту Одеси до порту Маріуполь, ні на чиї внутрішні води не зазіхали, а їх не лише не пропустили, а й обстріляли та взяли у полон».

Те, що хлопців звільнять — справа найближчого часу. Головне не втратити віру й не опускати руки — упевнений батько Сергія. Він дякує всім, хто не забуває і підтримує Сергія та їхню родину у цей непростий для них час.

Насамкінець, я запитала у Андрія Миколайовича, що б він сказав Путіну, якби раптом випала така нагода. І почула у відповідь: «Я б не бажав нікому пережити те, що пережили ми, а йому — бажаю. І за все скоєне, за наш біль рано чи пізно доведеться відповісти. Якщо не на цьому світі, то перед судом Всевишнього».

P. S. Як уже повідомляла наша газета, під час перебування у Хмельницькому Президент України Петро Порошенко мав зустріч з родиною уродженця міста Шепетівка Сергія Цибізова — одного із українських моряків, захоплених у російський полон. Він розповів про заходи, яких докладає держава для їх звільнення, висловив підтримку сім’ї хлопця та зобов’язав місцеву владу надавати його рідним необхідну допомогу.

Глава держави наголосив, що Сергій та інші українські моряки — справжні герої. Вони проявили мужність, волю і витримку під час нападу ворожого спецназу у повній відповідності до вимог міжнародного законодавства. І Україна боротиметься за них до кінця.